служниці поралися коло двох великих самоварів, коло пляшок, тарілок і блюд...

— Слухай,— кваплячись заговорив Раскольников,— я прийшов тільки сказати, що ти виграв заклад і що справді ніхто не знає, що з ним може трапитись. Зайти ж я не можу: я такий слабкий, що зараз упаду. І тому здрастуй і прощай! А завтра до мене приходь...

— Знаєш що, проведу я тебе додому! Вже коли ти сам говориш, що слабкий, то...

Якусь мить обидва помовчали.

— Слухай, Разуміхін,— заговорив Раскольников,— я тобі хочу сказати прямо: я зараз у мертвого був, один чиновник помер... я там всі свої гроші віддав... і, крім того, мене цілувала зараз одна істота, яка, коли б я і вбив кого-небудь, то теж... одним словом, я там бачив ще другу одну істоту... з вогняним пером... а втім, я забріхуюсь; я дуже слабкий, підтримай мене... зараз уже й сходи...

— Що з тобою? Що з тобою? — допитувався стривожений Разуміхін.

— В голові трохи паморочиться, та тільки не в тому річ, а в тому, що мені так сумно, так сумно! неначе жінці... справді! Дивись, що це?

— Що таке?

— Хіба не бачиш? Світло в моїй кімнаті, бачиш? У щілину...

Вони вже стояли перед останніми сходами, поруч з хазяйчиними

дверима, і справді, видно було знизу, що в комірці Раскольникова світиться.

— Дивно! Може, Настя,— зауважив Разуміхін.

— Ніколи вона в таку пору в мене не буває, та й спить вона давно, але... мені однаково! Прощай!

— Що ти? Та я проведу тебе, разом увійдемо!

— Знаю, що разом увійдемо, але мені хочеться тут потиснути тобі руку і тут з тобою попрощатися. Ну, давай руку, прощай!

— Що з тобою, Родю?

— Нічого, ходім, ти будеш свідком...

Вони почали сходити вгору, і в Разуміхіна майнула думка, що Зосимов десь, певно, має рацію. "Ех! Розстроїв я його моєю балаканиною!" пробурмотів він сам собі. Зненацька, підходячи до дверей, вони почули голоси в кімнаті.

— Та що тут таке? — скрикнув Разуміхін.

Раскольников перший взявся за двері і відчинив їх навстіж, відчинив і став на порозі наче вкопаний.