— В гарячці? Ні... Ти йдеш за Лужина заради мене. А я жертви не приймаю. І тому, на завтра, напиши листа... з відмовою... Вранці дай мені прочитати, і край!

— Я цього не можу зробити! — скрикнула ображена дівчина.— З якої речі...

— Дунечко, ти теж запальна, облиш, завтра... Хіба ти не бачиш...— злякалася мати, кидаючись до Дуні.— Ох, ходімо вже краще!

— Марить! — закричав захмелілий Разуміхін,— а то як би він смів! Завтра всі ці дурощі вискочать... А сьогодні він справді його вигнав. Це так і було. Ну, а той розсердився... Ораторствував тут, знання свої виставляв, та й пішов, хвоста підібгавши...

— То це правда? — скрикнула Пульхерія Олександрівна.

— До завтра, братику,— сумно сказала Дуня,— ходім, матусю... Прощай, Родю!

— Чуєш, сестро,— повторив він услід, зібравши останні сили,— я не марю зараз, цей шлюб — підлота. Хай я негідник, а ти не повинна...'один хто-небудь... а я хоч і негідник, але таку сестру за сестру не вважатиму. Або я, або Лужин! Ідіть...

— Та ти з глузду з'їхав! Деспот! — заревів Разуміхін, але Раскольников уже не відповідав, а може, і не мав сили відповідати. Він ліг на диван і одвернувся до стіни цілком знеможений.

Пульхерія Олександрівна стояла приголомшена.

— Я нізащо не можу піти! — шептала вона Разуміхіну, мало не плачучи,— я залишуся тут, де-небудь... проведіть Дуню.

— І всю справу зіпсуєте! — теж прошептав роздратовано Разуміхін,— вийдемо хоч на сходи. Насте, світи! Присягаюсь вам,— говорив він і далі пошепки, уже на сходах,— що допіру нас, мене й лікаря, мало не побив! Розумієте ви це! Самого лікаря! І той змовчав, щоб не дратувати, й пішов, а я внизу залишився стерегти, а він одразу ж одягнувся і непомітно втік. І тепер утече, коли дратувати будете, вночі, та щось і заподіє собі...

— Ходім, мамо,— сказала Євдокія Романівна,— він, певно, зробить так, як обіцяє. Він воскресив уже брата, а коли правда, що лікар погодиться тут ночувати, то чого ж кращого?

— От ви... ви... мене розумієте, бо ви — ангелі — захоплено скрикнув Разуміхін.— Ходімо! Насте, миттю нагору; я за чверть години повернуся...

Хоч все це й не заспокоїло Пульхерію Олександрівну, але вона вже не опиралася більше. Разуміхін взяв їх обох під руки і потягнув зі сходів...