майже не розпитувала, хоч навіть те, що з нею помітно уникали заводити про де мову,— тільки це вже могло б збудити її підозріливість. Почали, нарешті, боятись цього дивного мовчання Пульхерії Олександрівни відносно деяких обставин. Вона, наприклад, навіть не скаржилась, що від нього немає листів. Остання обставина була надто незрозумілою і дуже непокоїла Дуню; їй спадало на думку, що мати, може статися, передчуває щось жахливе в долі сина і боїться розпитувати, щоб не почути чогось ще жахливішого. В усякому разі, Дуня ясно бачила, що Пульхерія Олександрівна не зовсім у здоровому розумі.

Разів зо два, проте, трапилося, що вона сама так завела мову, що не можна було не згадати про те, де саме перебуває тепер Родя, коли ж відповіді мимоволі вийшли підозрілими, вона раптом дуже засмутилась, зробилася похмурою і мовчазною, і це тривало досить довго. Дуня побачила, що тяжко говорити неправду й вигадувати, і прийшла до остаточного висновку, що краще вже зовсім мовчати. Дуня пригадала між іншим слова брата, що мати прислухалася до її марення вночі, напередодні того останнього фатального дня, після зустрічі її з Свидригайловим; чи не почула старенька чогось тоді? Іноді після кількох днів і навіть тижнів похмурого мовчання і безмовних сліз, хвора якось істерично пожвавлювалась і починала раптом говорити вголос про свого сина, про свої надії, про майбутнє... Фантазії її були часом дуже дивні, її тішили, їй підтакували (вона сама, може, бачила ясно, що їй підтакують), а вона все-таки говорила...

Через п'ять місяців після того, як злочинець добровільно зізнався, вийшов йому вирок. Разуміхін приходив на побачення до нього в тюрму, коли тільки це було можливо. Соня теж. Нарешті, настала й година розлуки; Дуня поклялася братові, що ця розлука не навік; Разуміхін теж. У молодій і гарячій голові Разуміхіна твердо усталилася думка в наступні три-чотири роки закласти, по можливості, хоча б початок майбутнього статку, зібрати хоч скількись грошей і переїхати в Сибір, де ґрунт багатий в усіх відношеннях, а працівників, людей і капіталів мало; оселитись там у тому самому місті, де буде Родя, і... всім разом почати нове життя. Прощаючись, всі плакали. Раскольников в ті останні дні був дуже задумливий, багато розпитував про матір, раз у раз турбувався про неї. Навіть так мучився за неї, що це тривожило Дуню. Дізнавшись докладно про тяжкий моральний стан матері, він одразу спохмурнів. З Сонею він був чомусь особливо неговіркий увесь цей час. Соня за допомогою грошей, які залишив їй Свидригайлов, давно