Іртиша. Про себе Соня повідомляла, що їй пощастило придбати в місті навіть деякі знайомства і заступництво; що вона шиє, і через те, що в місті немає порядної кравчині, то стала в багатьох сім'ях навіть потрібною; не згадувала тільки, що через неї і Раскольников здобув заступництво у начальства, що йому почали полегшувати роботи. Нарешті, прийшла звістка, що він усіх цурається, що в тюрмі каторжні його не полюбили; що він цілісінькі дні мовчить. Раптом, з останнім листом, прийшла звістка, що він захворів дуже серйозно і лежить у лікарні, в арештантській палаті...

II

Він хворів уже давно; та не муки каторжного життя, не робота, не харчі, не брита голова, не латаний одяг зламали його: О! хіба він боявся тих мук і тих знущань! Навпаки, він навіть радий був роботі: знесилившись на ній фізично, він принаймні здобував собі кілька годин спокійного сну. І що важила для нього їжа — ці пісні щі з тарганами? Студентом бувши, він часто і того не бачив. Одяг тепер мав теплий і пристосований до його способу життя. Кайданів на собі він майже не відчував. То чи соромитись йому було своєї бритої голови і короткої куртки? І перед ким? Перед Сонею? Соня сама боялася його, то чи перед нею було соромитись?

Але ж ні. Він соромився навіть і Соні, яку мучив за це своїм зневажливим і грубим поводженням. Та не бритої голови і кайданів він соромився: дуже вже була вражена його гордість; він і захворів через свою уражену гордість. О, який би він був щасливий, коли б сам міг обвинуватити себе! Він би стерпів тоді все, навіть сором і ганьбу. Але він суворо судив себе, і озлоблене сумління його не знайшло ніякої особливо страшної провини в його минулому, крім хіба звичайного промаху, який з кожним може статись. Він соромився саме того, що він, Раскольников, пропав так безоглядно, безнадійно, по-дурному безглуздо, і мусить смиритись і упокоритись перед "безглуздям" якогось присуду, щоб хоч трохи заспокоїтись.

Тривога безпредметна і безцільна тепер, а в майбутньому сама тільки безперервна жертва, якою нічого не здобувалось,— от що чекало його на світі. І яка користь з того, що через вісім років йому буде ще тільки тридцять два роки і можна ще почати життя знову! Навіщо йому жити? Яка мета в тому житті? До чого прагнути? Хіба тільки щоб животіти? Та він же тисячу раз і раніше гото-