— А полонені в Африці, яких він повбивав? — сказала маленька княгиня.— Це жах! — І вона пересмикнула плечима.

— C'est un roturier, vous aurez beau dire¹,— сказав князь Іполит.

Мсьє П'єр не знав, кому відповідати, оглянув усіх і усміхнувся. Усмішка в нього була не така, що зливається з неусмішкою, як у інших людей. У нього, навпаки, коли приходила усмішка, то раптом, миттю зникало серйозне і навіть трохи понуре обличчя і з'являлося інше — дитяче, добре, навіть дурнувате і нібито перепрошуюче.

Віконтові, який бачив його вперше, стало ясно, що цей якобінець зовсім не такий страшний, як його слова. Всі замовкли.

— Як ви хочете, щоб він усім відповідав разом? — сказав князь Андрій.-— До того ж у вчинках державної людини треба розрізняти вчинки приватної особи, полководця чи імператора. Мені так здається.

—  Авжеш, певна річ,— підхопив П'єр, зрадівши, що йому виступає підмога.

— Не можна не визнати,— говорив далі князь Андрій,— Наполеон як людина великий на Аркольському мості, в госпіталі в Яффі, де він чумним подає руку, але... але є інші вчинки, які трудно виправдати.

Князь Андрій, явно бажаючи пом'якшити незграбність П'єрових слів, підвівся, збираючись їхати і даючи знак дружині...

V

Подякувавши Анні Павлівні за її charmante soirée², гості стали розходитись.

П'єр був незграбний. Товстий, вищий, ніж звичайного зросту, широкий, з величезними червонішії руками, він, як кажуть, не вмів увійти до салону і ще менше умів з нього вийти, тобто перед виходом сказати що-небудь особливо приємне. Крім того, він був неуважливий. Встаючи, він замість свого капелюха захопив трикутного капелюха з генеральським плюмажем і тримав його, смикаючи за султан, доти, поки генерал не попросив повернути його. Але вся його неуважливість і невміння ввійти до салону й говорити в ньому вику-

¹  — Вискочка, що не кажіть,

²  чарівний вечір,