і занапастив своє життя. І тільки тепер, коли я живу, принаймні намагаюся (зі скромності виправився П'єр) жити для інших, тільки тепер я зрозумів усе щастя життя. Ні, я не згоден з вами, та й ви не думаєте того, що говорите.— Князь Андрій мовчки дивився на П'єра і глузливо усміхався. — Ось побачиш сестру, княжну Марію. З нею ви зійдетеся,— сказав він.— Може, ти маєш радію для себе,— говорив він далі, помовчавши трохи,— але кожен живе по-своєму; ти жив для себе і цим, кажеш, мало не занапастив свого життя, а щастя зазнав лише тоді, коли почав жити для інших. А я пережив протилежне. Я жив для слави. (А що таке слава? Та сама любов до інших, бажання зробити для них що-небудь, бажання їхньої похвали.) Отже, я жив для інших, і не майже, а зовсім погубив своє життя. І з того часу став спокійнішим, відколи живу для самого себе... — Чому ви не служите в армії? — Після Аустерліца! — понуро сказав князь Андрій.— Ні, красно дякую; я дав собі слово, що служити в діючій російській армії я не буду. І не буду. Якби Бонапарте стояв тут, під Смоленськом, загрожуючи Лисим Горам, і тоді я не служив би в російській армії. Ну, то я тобі казав,— заспокоюючись, говорив далі князь Андрій.— Тепер ополчення, батько головнокомандуючим третього округу, і єдиний спосіб у мене уникнути служби — бути при ньому. — Отже, ви служите? — Служу.— Він помовчав трохи. — То чому ж ви служите? — А ось чому. Батько мій один з найвизначніших людей своєї епохи. Але він стає старим, і він не то що жорстокий, а занадто діяльного характеру. Він страшний своєю звичкою до необмеженої влади і тепер цією владою, даною від государя головнокомандуючим над ополченням. Якби я на дві години спізнився два тижні тому, він повісив би протоколіста в Юхнові,— сказав князь Андрій з усмішкою.— Отже, я служу тому, що крім мене, ніхто не має впливу на батька, і я де-не-де врятую його від вчинку, від якого б він потім мучився. — А, ну отже бачите! — Так, mais ce n'est pas comme vous l'entendez1,— говорив далі князь Андрій.— Я анітрохи добра не бажав і не бажаю цьому
|