Побачивши його обличчя і зустрівшись з ним поглядом, княжна Марія раптом сповільнила свої кроки і відчула, що сльози раптом пересохли і ридання зупинилося. Розібравши вираз його обличчя і погляду, вона враз сторопіла й почула себе винною.

"Та в чому ж я винна?" — спитала вона себе.— "В тому, що живеш і думаєш про живе, а я!.."— відповів його холодний, суворий погляд.

У глибокому погляді, який не з себе, а в себе дивився, була майже ворожість, коли він повільно оглянув сестру і Наташу.

Він поцілувався з сестрою рука в руку, за їхньою звичкою.

— Здрастуй, Марі, як це ти добралася?— сказав він голосом таким самим рівним і чужим, яким був його погляд. Якби він заверещав розпачливим криком, то цей крик не так жахнув би княжну Марію, як звук цього голосу.

— І Миколеньку привезла? — сказав він так само рівно й повільно і з очевидним зусиллям згадування.

— Як твоє здоров'я тепер? — говорила княжна Марія, сама дивуючись з того, що вона говорила. 

— Це, друже мій, лікаря треба питати,— сказав він і, зробивши це очевидне зусилля, щоб бути привітним, він сказав самим ротом (видно було, що він зовсім не думав того, що говорив):

— Merci, chèrè amie, d'être venue¹.

Княжна Марія потиснула його руку. Він ледве помітно скривився від потиску її руки. Він мовчав, і вона не знала, що говорити. Вона зрозуміла те, що сталося з ним за два дні. У словах, у тоні його, особливо у погляді цьому — холодному, майже ворожому погляді — почувалася страшна для живої людини відчуженість віді  всього земного. Він, видно, ледве розумів усе живе; але разом з тим почувалося, що він не розумів живого не тому, що він був позбавлений сили розуміння, а тому, що він розумів щось інше, таке, чого не розуміли й не могли розуміти живі і що заполонювало його всього.

— Егеж... ось як чудно доля звела нас! — сказав він, уриваючи мовчання й показуючи на Наташу.— Вона все доглядає мене.

Княжна Марія слухала й не розуміла того, що він говорив. Він чуйний, ніжний князь Андрій, як міг він говорити це при тій, яку вії любив і яка його любила! Якби він думав жити, то не таким холодно-образливим тоном він сказав би це. Якби він не знав, що помре то як же йому не жаль було б її, як він міг при ній говорити це!

¹  — Спасибі, любий друже, що приїхала.