— Ти наче виправдуєшся.

— Чим мені виправдатися? Я погана, низька жінка, я себе зневажаю і про виправдання не думаю. Я не чоловіка обманула, а саму себе. І не тепер тільки, а вже давно обманюю. Мій чоловік, може, чесна, добра людина, але ж він лакей! Я не знаю, що він робить там, як служить, а знаю тільки, що він лакей. Мені, коли я вийшла за нього, було двадцять років, мене поривала цікавість, мені хотілося чого-небудь кращого; адже є,— казала я собі,— інше життя. Хотілося пожити! Пожити й пожити... Цікавість мене пекла... ви цього не розумієте, але, клянусь Богом, я вже не могла владати собою, зо мною щось робилось, мене не можна було втримати, я сказала чоловікові, що хвора, і поїхала сюди... І тут усе ходила, як в чаду, як божевільна, і от я стала пошлою, поганою жінкою, яку кожен може зневажати.

Гурову було вже нудно слухати, його дратував наївний тон, це каяття, таке несподіване й недоречне; якби не сльози на очах, то можна було б подумати, що вона жартує або грає роль.

— Я не розумію,— сказав він тихо,— чого ж ти хочеш?

Вона сховала обличчя в нього на грудях і пригорнулась до нього.

— Вірте, вірте мені, благаю вас...— говорила вона.— Я люблю чесне, чисте життя, а гріх мені огидний, я сама не знаю, що роблю. Прості люди кажуть: нечистий попутав. І я можу тепер про себе сказати, що мене попутав нечистий.

— Годі, годі...— бурмотів він.

Він дивився їй у нерухомі, злякані очі, цілував її, говорив тихо і ласкаво, і вона потроху заспокоїлась, і веселість вернулась до неї; стали обоє сміятись.

Потім, коли вони вийшли, на набережній не було ні душі, місто зі своїми кипарисами мало зовсім мертвий вигляд, але море ще шуміло й билося об берег; один баркас гойдався на хвилях, і на ньому сонно блимав ліхтарик.

Знайшли візника і поїхали до Ореанди.

— Я оце внизу в прихожій довідався про твоє прізвище: на дошці написано фон-Дідеріц,— сказав Гуров.— Твій чоловік німець?

— Ні, в нього, здається, дід був німець, але сам він православний.

В Ореанді сиділи на лавці, недалеко від церкви, дивилися вниз

на море і мовчали. Ялту було ледве видно крізь ранішній туман, на вершинах гір нерухомо стояли білі хмари. Листя не ворушилось на деревах, цвірчали цикади, і одноманітний, глухий шум моря, що долинав знизу, говорив про спокій, про вічний сон, який чекає нас. Так шуміло внйзу, коли ще тут не було ні Ялти, ні Ореанди,