розуму і занепад волі охоплюють людину наче хвороба, розвиваються поступово і доходять до найвищого свого моменту незадовго до вчинення злочину, тривають у тому ж вигляді в самий момент злочину і ще якийсь час після нього, залежно від індивідуума; потім минають так само, як минає кожна хвороба. Питання ж: чи хвороба спричиняє самий злочин, чи злочин, якось через особливу природу свою, завжди супроводиться чимсь подібним до хвороби? — він ще не почував себе спроможним розв'язати.

Дійшовши до таких висновків, він вирішив, що з ним особисто, в його справі, не може бути таких хворобливих переворотів, що розум і воля ні в якому разі не залишать його протягом всього часу, поки виконуватиметься задумане, і вже хоч би з тієї причини, що задумане ним — "не злочин"... Проминаємо весь той процес, внаслідок якого він дійшов цього рішення; ми й без того надто забігли вперед... Додамо тільки, що фактичні, суто матеріальні труднощі справи взагалі відігравали в думках його цілком другорядну роль. "Варт тільки зберегти над ними всю волю і весь розум, і вони, у свій час, всі будуть переборені, коли дійде до найменших тонкощів, до усіх подробиць..." Але до самої справи не доходило. Остаточним своїм вирішенням він продовжував менш за все вірити, і коли настав час, усе вийшло зовсім не так, а якось само собою, навіть майже несподівано...

[Вкравши з двірникової комірчини сокиру і припасувавши її під пальтом, Раскольников поспішив до будинку Альони Іванівни. Після недовгих роздумів він подзвонив у квартиру.]