дочитав усі "пригоди" і жадібно почав відшукувати в наступних номерах пізніші додатки. Руки його дрижали, перегортаючи аркуші, від гарячкового нетерпіння. Зненацька хтось сів поруч нього, коло його стола. Він підвів голову — Замьотов, той самий Замьо-тов, і в тому ж вигляді; з перснями, з ланцюжками, з проділом у чорному кучерявому і напомадженому волоссі, в чепурному жилеті і в трохи потертому сюртуку і несвіжій сорочці. Він був веселий, принаймні дуже весело і добродушно усміхався. Смагляве обличчя його трохи розшарілося од випитого шампанського.

— Як! Ви тут? — почав він здивовано і таким тоном, наче вони вже хто й зна відколи знайомі,— а мені вчора говорив Разуміхін, що ви все ще не при пам'яті. От диво! А я ж був у вас...

Раскольников знав, що він підійде. Він відклав газети і повернувся до Замьотова. На його губах була посмішка, і якесь нове дратівливе нетерпіння прозирало в цій посмішці...

— Якийсь ви дивний... Мабуть, ще дуже хворі. Даремно вийшли...

— А я вам дивним здаюся?

— Атож. Що це ви, газети читаєте?

— Газети.

— Багато про пожежі пишуть.

— Ні, я не про пожежі.— Тут він кинув загадковий погляд на Замьотова; глузлива посмішка знову скривила його губи.— А признайтеся, любий юначе, що вам страшенно хочеться знати, про що я читав?

— Зовсім не хочеться, я так спитав. Хіба не можна спитати? Що це ви все...

— Слухайте, ви людина освічена, літературна, га?

— Яз шостого класу гімназії,— відповів Замьотов не без гідності.

— З шостого! Ах ти, мій горобчику! З проділом, в перснях — багата людина! Та який же любий хлопчик! — Тут Раскольников зайшовся нервовим сміхом, просто в обличчя Замьотову. Той відхилився і не те щоо образивсь, а дуже вже здивувався.

— Ой, який дивйий! — повторив Замьотов дуже серйозно.— Мені здається, що ви все ще марите.

— Марю? Брешеш, Горобчику!.. То я дивний? Ну, а цікавий я для вас, га? Цікавий?

— Цікаві.