— Я сказав, ідучи, що, можливо, прощаюсь з тобою назавжди, але якщо прийду сьогодні, то скажу тобі... хто вбив Лизавету.

Вона раптом задрижала всім тілом...

Він обернувся і пильно, пильно подивився на неї.

— Вгадай,— промовив він з тією ж скривленою і безсилою усмішкою.

Наче конвульсії пробігли по всьому її тілі.

— Та ви... мене... нащо ж ви мене так... лякаєте? — промовила вона, усміхаючись, мов дитина.

— То не можеш угадати? — спитав він раптом, з таким відчуттям, наче кидався вниз з дзвіниці.

— Н-ні,— ледве чутно прошептала Соня.

— А подивись-но гарненько.

І тільки він сказав це, як знову колишнє, вже знайоме відчуття враз заледенило його душу: він дивився на неї, і раптом в її обличчі начебто побачив обличчя Лизавети. Він добре запам'ятав вираз Лизаветиного обличчя, коли він підходив до неї тоді з сокирою, а вона відступала від нього до стіни, виставивши вперед руки, із зовсім дитячим переляком в очах, точнісінько, як маленькі діти, коли вони раптом починають чогось лякатись, дивляться нерухомо і неспокійно на той предмет, що їх лякає, відступаючи назад, і простягають вперед ручку, збираючись заплакати. Майже те ж саме сталося тепер і з Сонею: так само безсило, з тим же переляком, дивилася вона на нього якийсь час і раптом, виставивши вперед ліву руку, злегка, ледь-ледь уперлася йому пальцями в груди і повільно почала підводитися з ліжка, все далі від нього відстороняючись, і дедалі нерухомішим ставав її звернутий до нього погляд. Жах її зненацька передався і йому: такий самий переляк з'явився і в його очах, так само і він став дивитись на неї, і майже навіть з тією ж дитинячою усмішкою.

— Вгадала? — прошептав він нарешті.

— Господи! — вихопився страшний зойк з її грудей. Безсилс впала вона на ліжко, лицем в подушки. Але за мить швидко під велася, швидко присунулась до нього, схопила його за обидві руки і міцно стискаючи їх, мов у лещатах, тонкими своїми пальцями, ста ла знову нерухомо, наче прикипівши, дивитись йому в очі. Цим останнім несамовитим поглядом вона хотіла розглядіти і знайти хоч якусь останню для себе надію. Але надії не було; сумніву не лишалося ніякого; все було так! Навіть потім, згодом, коли вона пригадувала цю мить, вона дивувалася й не розуміла: чому саме