краще. Всі докази їх з двома кінцями, тобто їх обвинувачення я на свою користь можу повернути, розумієш? і поверну; бо я тепер навчився... Але у в'язницю мене посадять напевно. Коли б не один випадок, то, може, і сьогодні б посадили, напевно навіть, може, ще й посадять сьогодні... Тільки це байдуже, Соню: посиджу, та й випустять... бо немає в них жодного справжнього доказу, і не буде, присягаюсь. А з тими, що в них є, не можна упекти людину. Ну, годі. Я тільки, щоб ти знала... З сестрою і з матір'ю я постараюсь якось так зробити, щоб їх переконати в протилежному і не злякати... А втім, сестра тепер, здається, забезпечена... виходить, і мати... Ну, от і все. Будь, проте, обережною. Будеш до мене у в'язницю ходити, коли мене заберуть? — Ой, буду! Буду! Обоє сиділи поруч, зажурені й пригнічені, наче після бурі викинуті на безлюдний берег. Він дивився на Соню і почував, як багато на ньому було її любові, і дивно, йому зробилося раптом тяжко й боляче, що його так люблять. Справді, це було чудне й жахливе відчуття! Йдучи до Соні, він почував, що в ній вся його надія і весь порятунок; він думав скинути бодай частину своїх мук на неї, і ось тепер, коли все серце її звернулося до нього, він раптом відчув і усвідомив, що він став ще більш нещасним, ніж до того. — Соню,— сказав він,— краще вже не ходи до мене, коли я у в'язниці сидітиму. Соня не відповіла, вона плакала. Минув якийсь час. — Є на тобі хрест? — несподівано спитала вона, наче щось пригадала. Він спочатку не зрозумів запитання. — Немає, правда ж, немає? На, візьми цей, кипарисовий. У мене ще один лишився, мідний, Лизаветин. Ми з Лизаветою хрестиками помінялися, вона мені свій хрест, а я їй свій образок дала. Я тепер Лизаветин носитиму, а цей тобі. Візьми. Це ж мій! Це ж мій! — благала вона.— Адже разом страждати підемо, разом і хрест понесемо!.. — Дай! — сказав Раскольников. Він не хотів її засмучувати. Але він зараз же відсмикнув простягнену за хрестом руку. — Не тепер, Соню. Краще потім,— додав він, щоб її заспокоїти. — Так, так, краще, краще,— підхопила вона палко,— як підеш на страждання, тоді й надінеш. Прийдеш до мене, помолимось і підемо. В цю мить хтось тричі стукнув у двері, — Софіє Семенівно, можна до вас? — долинув чийсь дуже знайомий ввічливий голос.
|