куток, де лежала померла), як якась там стара лихварка. Ну, згодьтеся, ну...

Він проказав де з виглядом якихось підморгливих веселих пустощів, не зводячи очей з Раскольникова. Раскольников зблід і похолов, почувши свої власні слова, сказані Соні. Він враз відхитнувся і дико подивився на Свидригайлова.

— Зві-відки... ви знаєте? — прошепотів він, насилу зводячи дух.

— Та я ж тут, за стіною, у мадам Рессліх квартирую. Тут Капернаумов, а там мадам Рессліх, давня і найвідданіша приятелька. Сусід, так би мовити.

— Ви?

— Я,— підтвердив Свидригайлов, колихаючись від сміху,— і можу вас честю запевнити, найласкавіший Родіоне Романовичу, що дуже ви мене зацікавили. Адже я сказав, що ми зійдемось, передрік де вам,— ну от і зійшлися. І побачите, який я лагідний. Побачите, що зо мною ще можна жити...

ЧАСТИНА ШОСТА I-VII

[Після похорону Катерини Іванівни до Раскольникова завітав Порфирій Петрович. Він сподівався змусити Раскольникова зізнатися, здійснюючи своїми розмовами психологічний тиск на підозрюваного. Після того, як слідчий пішов геть. Раскольников зустрівся зі Свидригайловим, а потім пішов провідати матір і Соню.]

VIII

Коли він увійшов до Соні, вже починало сутеніти. Цілий день Соня прождала його в страшенному хвилюванні. Вони ждали разом з Дунею. Та прийшла до неї ще зранку, згадавши вчорашні слова Свидригайлова, що Соня "про де знає". Не будемо переказувати докладно їх розмову і говорити про сльози обох жінок та наскільки зійшлися вони між собою. Дуні де побачення додало принаймні одну надію, що брат не буде самотній: до неї, Соні, до першої прийшов він з своєю сповіддю; в ній шукав він людину, коли йому стала потрібна людина; вона ж і піде за ним, куди пошле доля. Дуня й не питала, але знала, що це буде так. Вона дивилась на Соню навіть з якимсь благоговінням і спочатку майже бентежила її дим своїм благоговійним почуттям. Соня готова була мало не заплакати: вона, навпаки, вважала себе не гідною навіть глянути на Дуню. Образ