Коли він підвівся, Варенька впізнала його і, дивлячись на його смішне лице, пом'яте пальто, калоші, не розуміючи, у чому справа, гадаючи, що це він упав сам випадково, не втрималась і зареготала на весь будинок:

— Ха-ха-ха!

І цим розкотистим, заливистим "ха-ха-ха" завершилося все: і сватання, і земне існування Бєлікова. Вже він не чув, що говорила Варенька, і нічого не бачив. Повернувшись до себе додому, він, перш за все, прибрав зі стола портрет, а потім ліг і вже більше не підводився.

Днів через три прийшов до мене Афанасій і запитав, чи не треба послати по лікаря, бо з паном, мовляв, щось коїться. Я пішов до Бєлікова. Він лежав за завісою, вкритий ковдрою, і мовчав; запитаєш його, а він тільки так або ні — і більше ні звука. Він лежить, а поруч бродить Афанасій, похмурий, насуплений, і зітхає глибоко; а від нього горілкою, як з шинку.

Через місяць Бєліков помер. Ховали ми його всі, тобто обидві гімназії і семінарія. Тепер, коли він лежав у труні, вираз у нього був лагідний, приємний, навіть веселий, ніби він радів, що нарешті його поклали у футляр, з якого він уже ніколи не вийде. Так, він досяг свого ідеалу! І, ніби на його честь, під час похорону була похмура, дощова погода, і всі ми були в калошах і з парасольками. Варенька теж була на похороні і, коли труну опускали в могилу, заплакала. Я помітив, що хохлушки тільки плачуть або регочуть, середнього ж настрою у них не буває.

Признаюсь, ховати таких людей, як Бєліков, це велика приємність. Коли ми поверталися з кладовища, то у нас були скромні пісні фізіономії; нікому не хотілося виявляти цього почуття задоволення,— почуття, схожого на те, Яке ми відчували давно-давно, ще в дитинстві, коли старші виїжджали з дому, і ми бігали по саду годину чи дві, упиваючись цілковитою волею. Ох, воля, воля! Навіть натяк, навіть слабенька надія на її можливість дає душі крила, чи не правда?

Повернулися ми з кладовища в доброму настрої. Але минуло не більше тижня, і життя потекло по-старому, таке ж суворе, стомливе, безладне, життя, не заборонене циркулярами, але й не дозволене повністю; не стало краще. Та й справді, Бєлікова поховали, а скільки ще таких людей у футлярі залишилося, скільки їх ще буде!

— Ото ж воно й є,— сказав Іван Іванович і закурив люльку.

Учитель гімназії вийшов з сарая. Був це чоловік невеликий на

зріст, товстий, зовсім лисий, з чорною бородою мало не до пояса; і з ним вийшли дві собаки.