ня? Раніше воно не цікавило нас зовсім; можливо, ми не припускали навіть думки, що людина, яка у всяку погоду ходить у калошах і спить за завісою, може кохати.

— Йому давно вже за сорок, а їй тридцять...— пояснила свою думку директорша.— Мені здається, вона б за нього пішла.

Чого тільки не робиться у нас в провінції з нудьги, скільки непотрібного, безглуздого! І це тому, що зовсім не робиться те, що потрібно. Ну, от, нащо нам раптом знадобилося одружити цього Бєлікова, якого навіть і уявити не можна було одруженим? Директорша, інспекторша, і всі наші гімназичні дами ожили, навіть покращали, ніби раптом побачили мету життя. Директорша бере в театрі ложу, і дивимось — в її ложі сидить Варенька з отаким віялом, сяюча, щаслива, і поруч з нею Бєліков, маленький, скрючений, ніби його з дому обценьками витягли. Я влаштовую вечірку, і дами вимагають, щоб я неодмінно запросив і Бєлікова і Вареньку. Одне слово, закрутилася машина. Виявилося, що Варенька не від того, щоб вийти заміж. Жити їй у брата було не дуже-то весело, тільки те й знали, що цілими днями сперечалися і лаялися. От вам сценка: іде Коваленко вулицею, високий, дужий здоровань, у вишитій сорочці, чуб з-під кашкета падає на лоба; в одній руці пачка книг, у другій — товстий сукуватий кийок. За ним іде сестра, теж з книгами.

— Та ти ж, Михайлику, цього не читав! — сперечається вона голосно.— Я ж тобі кажу, присягаюся, ти ж не читав цього зовсім!

— А я тобі кажу, що читав! — кричить Коваленко, грюкаючи кийком об тротуар.

— Ой, Господи, Боженьку мій, Минчику! Чого ж ти злишся, адже в нас розмова принципова.

— А я тобі кажу, що читав! — кричить ще голосніше Коваленко.

А вдома, як тільки хто сторонній, так і сварка. Таке життя,

напевне, набридло, хотілося свого кутка, та й вік взяти до уваги; тут уже перебирати ніколи, вийдеш за кого завгодно, навіть за вчителя грецької мови. Та й те сказати, для більшості наших панночок за кого не вийти, аби вийти. Що б там не було, Варенька почала виявляти до нашого Бєлікова явну прихильність.

А Бєліков? Він і до Коваленка ходив так само, як і до нас. Прийде до нього, сяде й мовчить. Він мовчить, а Варенька співає йому "Віють вітри", або дивиться на нього замислено своїми темними очима, або раптом заллється:

— Ха-ха-ха!