Задоволений власною поведінкою, Жульєн оглядався навколо себе; все тут, здавалось, свідчило про найвищу чесноту.

"В кожній справі потрібні розумні люди,— казав він собі,— бо, зрештою, треба ж комусь діло робити. За Наполеона я був би сержантом, а серед майбутніх кюре я буду старшим вікарієм.

Всі ці бідолахи,— думав він,— тяжко працювали з дитинства і досі жили на кислому молоці й чорному хлібі. Там, у себе, в своїх халупах, вони їли м'ясо не частіше як п'ять-шість разів на рік. Так само, як римські солдати вважали, що війна — це час відпочинку, ці грубі селяни зачаровані принадами семінарського життя".

В їхніх похмурих очах Жульєн ніколи не бачив інших почуттів, крім фізичного задоволення після обіду і смакування наперед фізичної насолоди перед їдою. Такі були люди, серед яких він мав відзначитись. Але Жульєн не знав одного,— і ніхто йому цього не збирався пояснити,— а саме, що бути першим з різних предметів, як, наприклад, з догматики, з історії церкви та з усього того, що вивчають у семінарії, в їхніх очах тільки гріх гордині.

Коли ці різноманітні істини, які, проте, старанно приховуються в семінарії, почали помалу відкриватися Жульєнові, він поринув у глибоку меланхолію. Він багато працював, швидко опановуючи знання, дуже корисні для священика, але облудні, на його думку, і зовсім для нього не цікаві. Він вважав, що більше йому нема чого робити.

"Невже мене забули всі на світі?" — думав Жульєн. Він не знав, що пан Пірар одержав і кинув у вогонь кілька листів з діжонсь-ким штемпелем, в яких, незважаючи на найпристойніші форми вислову, прозирала найпалкіша пристрасть. Здавалось, що страшні муки каяття борються із коханням.

"Тим краще,— подумав абат Пірар,— принаймні цей юнак кохав не нечестиву жінку".

Одного разу абат Пірар розпечатав лист, напівзмитий сльозами,— це було прощання навіки з Жульєном. "Нарешті,— було написано в листі,— небо змилосердилось наді мною і навчило мене ненавидіти не винуватця мого гріха, бо він назавжди зостанеться для мене найдорожчим у світі, але самий гріх мій. Жертва принесена, друже мій, і не без сліз, як ви бачите. Турбота про спасіння тих, кому я зобов'язана віддати своє життя, тих, кого ви так любили,— перемогла. Справедливий, але грізний господар наш тепер не помститься на них за гріхи їхньої матері. Прощайте, Жульєне, будьте справедливі до людей". Останні фрази ледве можна було прочитати. В листі була вказана діжонська адреса, хоч тут же висловлюва