Він кидається в кімнату ні живий ні мертвий.

— Це ти! — каже вона, кидаючись йому в обійми.

Хто зміг би змалювати щастя Жульєна? Матильда була щаслива, мабуть, не менш за нього.

Вона обвинувачувала сама себе, засуджувала себе.

— Покарай мене за мою нелюдську гордість,— казала вона, стискаючи його так, наче хотіла задушити в своїх обіймах.— Ти мій володар, я твоя рабиня, я повинна на колінах благати в тебе прощення, що хотіла повстати.— Вона вислизнула з його обіймів і кинулась йому до ніг.— Так, ти мій володар,— повторювала вона у сп'янінні щастя й кохання.— Пануй наді мною завжди, нещадно карай свою рабиню, коли вона здумає бунтувати.

Через секунду, вирвавшись з його обіймів, вона засвічує свічку і хоче відрізати в себе велике пасмо волосся; Жульєн насилу втримує її від цього.

— Я хочу сама собі нагадувати цим, що я твоя рабиня; якщо коли-небудь моя огидна гордість знову засліпить мене, покажи мені це волосся і скажи: "Тепер ідеться не про кохання, не про ваші почуття в цю хвилину, ви поклялися коритись мені, тож дотримуйте свого слова".

А втім, краще, мабуть, утриматись від опису цих безумств і цього раювання.

Однак благородство Жульєна було не менше, ніж його щастя.

— Я мушу вийти по драбині,— сказав він Матильді, коли побачив відблиск ранкової зорі на далеких димарях за садом.— Жертва, на яку я йду, гідна вас, я позбавляю себе кількох годин найвищого щастя, яке може відчувати людська душа, і цю жертву я роблю заради вашого доброго імені. Якщо ви можете читати в моєму серці, ви зрозумієте, яке насильство я роблю над собою. Чи будете ви завжди для мене такою, як у що мить? Але тепер ідеться про вашу честь, цього досить. Ви знаєте, що після нашого першого побачення підозрівали не тільки злодіїв. Пан де Ла-Моль наказав поставити сторожів у саду. За паном де Круазнуа стежать шпигуни; все, що він робить кожної ночі, відомо.

При цих словах Матильда голосно засміялась, її мати й одна з покоївок прокинулись. З нею заговорили крізь двері, Жульєн глянув на неї. Вона зблідла, вичитуючи покоївці, і навіть не зволила нічого відповісти матері.

— Але якщо їм спаде на думку відчинити вікно, вони побачать драбину! — сказав Жульєн.