"Можливо". "Невже ви не відчуваєте, що зобов'язані допомогти Ернестові?" "Допомогти Ернестові? — вигукнув Гобсек. — Ні, ні! Нещастя — найкращий учитель. У біді він пізнає ціну грошам, ціну людям — і чоловікам, і жінкам. Хай він поплаває по хвилях паризького моря! А коли він стане добрим лоцманом, ми його й капітаном зробимо". Я розлучився з Гобсеком, не бажаючи вдумуватись у прихований зміст його слів. Хоча мати вселила молодому графові де Ресто відразу до мене, і він не мав наміру звертатися до мене за порадою, минулого тижня я все ж таки пішов до Гобсека — розповісти йому, що Ернест закоханий у Каміллу й поквапити його, щоб він швидше виконав свої зобов'язання, адже молодий граф ось-ось мав досягти повноліття. Старий лежав у постелі; він був хворий і одужати йому вже не судилося. Мені він сказав, що дасть відповідь, коли підведеться на ноги і зможе зайнятися справами. Очевидно, поки в ньому жевріла бодай іскра життя, він не бажав віддавати найменшої частки своїх багатств — це єдине імовірне пояснення. Зрозумівши, що він хворий куди серйозніше, ніж йому здавалося, я лишився біля нього на довший час і мав змогу пересвідчитися, до чого дійшла його жадібність, яка з роками перетворилася на справжнє божевілля. Не бажаючи бачити сторонніх людей, він тепер винаймав весь будинок, жив у ньому сам, а інші кімнати стояли порожні. В тій, де він мешкав, нічого не змінилося. Обстановка, яку я добре знав, була така сама, як і шістнадцять років тому, наче зберігалася під склом. Віддана Гобсекові стара воротарка і далі була його довіреною особою, вела його господарство, пускала до нього відвідувачів, а тепер, коли він захворів, доглядала його. Підіймаючись до хазяїна, вона залишала стерегти під'їзд свого чоловіка-інваліда. Незважаючи на хворобу, Гобсек досі приймав відвідувачів, сам отримував прибутки, але так спростив свої справи, що для управління ними поза стінами своєї кімнати йому досить було іноді послати з якимсь дорученням інваліда. Більше того, значення Гобсека зростало. Йому навіть почали доручати справи державної ваги. Він випростався і майже сів на ліжку; його обличчя, мов бронзове, чітко вирізнилося на тлі подушки. Він простяг перед собою висхлі руки і вчепився кощавими пальцями в ковдру, наче хотів за неї утриматись, подивився на камін, такий самий холодний, як його металевий погляд, і помер при повній свідомості, явивши воротарці, інвалідові та мені образ одного з тих насторожених старих римлян,
|