стійного вимогою, спадок їм було там забезпечено. Стривожене сумління, мимовільний жах перед вчиненим злочином затьмарили графині розум. Побачивши, що її спіймано на гарячому, вона, можливо, вже уявила себе на ешафоті й відчула, як її таврують розжареним залізом. Важко дихаючи і втупившись у нас нестямним поглядом, вона чекала наших перших слів.

"Ви розорили своїх дітей, — сказав я, вихопивши з каміна клапоть паперу, який ще не встиг згоріти. — Ці документи забезпечували їм спадщину".

Рот у графині перекосився, здавалося, її от-от розіб'є параліч.

"Хе-хе!" — проскрипів Гобсек, і цей його вигук нагадав мені скрегіт мідного свічника, коли його пересувають по мармуровій підставці.

Після короткої мовчанки старий сказав мені спокійнісіньким тоном:

"Чи не хочете ви навіяти графині думку, що я незаконний володар майна, яке продав мені граф? Від цієї хвилини його дім належить мені".

Мене наче обухом по голові вдарили — такий я був приголомшений. Графиня перехопила здивований погляд, який я кинув на лихваря.

"Добродію, добродію..." — бурмотіла вона, не знаходячи інших слів.

"У вас фідеї-коміс?" — запитав я в Гобсека.

"Можливо".

"Ви хочете скористатися із злочину графині?"

"А чом би й ні?"

Я рушив до виходу, а графиня опустилася на стілець біля ложа покійника і залилася гіркими слізьми. Гобсек вийшов за мною. Коли ми опинились на вулиці, я звернув у протилежний бік, але він наздогнав мене, подивився на мене, як тільки він умів дивитись, поглядом, що проникав у душу, і сердито викрикнув своїм тоненьким голоском:

"Ти що, судити мене збираєшся?"

Від того дня ми бачилися рідко. Гобсек здав будинок графа в найми. Літо він проводив у його маєтках, жив там великим паном, по-хазяйському будував ферми, лагодив млини та дороги, саджав дерева. Якось я зустрівся з ним на одній з алей Тюїльрі.

"Графиня живе героїчним життям, — сказав я йому. — Вона цілком присвятила себе дітям, дала їм чудову освіту та виховання. Її старший син — чарівний юнак..."