Він показав собі на голову, а тоді з таким розпачем у погляді притиснув схудлі пальці до впал их грудей, що Ернест заплакав.

"Чому ж Дервіль не приходить? — запитав граф у свого камердинера, якого вважав відданим слугою, а той був цілком на боці графині. — Як же це, Моррісе? — вигукнув умирущий і, підвівшись, сів на постелі; здавалося, до нього повернулася вся ясність розуму. — За останні два тижні я разів сім або вісім посилав тебе по свого повіреного, а його все нема й нема! Ви що, смієтеся з мене? Негайно, зараз же їдь до нього й привези його сюди. Якщо не виконаєш мого наказу, я встану з постелі, я сам поїду..."

"Ви чули, пані, що сказав граф? — мовив камердинер, виходячи до вітальні. — Що ж тепер робити?"

"А ти вдай, ніби їдеш до стряпчого, а потім вернешся і скажеш графові, що його повірений виїхав за сорок льє звідси на важливий процес. Скажеш, що його чекають у кінці тижня".

А тим часом графиня думала: "Хворі ніколи не вірять, що кінець близько. Він чекатиме повернення стряпчого". Напередодні лікар їй сказав, що граф навряд чи протягне добу. Коли через дві години камердинер повідомив хазяїнові невтішну звістку, вмирущий страшенно розхвилювався.

"Боже! Боже! — кілька разів повторив він. — На тебе вся моя надія!"

Він довго дивився на сина й нарешті сказав йому слабким голосом:

"Ернесте, хлопчику мій, ти ще зовсім юний, але в тебе добре серце, і ти розумієш, як свято слід дотримувати обіцянки, даної вмирущому батькові. Чи зможеш ти зберегти таємницю, заховати її в своїй душі так глибоко, щоб про неї не довідалася навіть твоя мати? У всьому домі тепер я вірю одному тобі. Ти не зрадиш моєї довіри?"

"Ні, тату".

"Так от, сину, я зараз передам тобі запечатаний пакет, адресований панові Дервілю. Заховай його, щоб ніхто не здогадався, що він у тебе, непомітно вийди з дому й опусти пакет у поштову скриньку на розі вулиці".

"Добре, тату".

"Можу я покластися на тебе?"

"Так, тату".

"Підійди поцілуй мене. Тепер мені не так тяжко буде померти, мій любий хлопчику. Через шість або сім років ти зрозумієш, яка