й тривога усього цього часу, і особливо останніх годин, що він аж кинувся в можливість цього нового, повного відчуття. Якимсь припадком воно раптом підступило до нього: загорілося в душі однією іскрою і враз, мов вогнем, охопило його всього. Все миттю в ньому розм'якло, і полилися сльози. Як стояв, так і впав він на землю...

Він став на коліна серед площі, вклонився до землі і поцілував цю брудну землю з насолодою і щастям. Тоді встав і вклонився вдруге.

— Ач, як набрався! — сказав біля нього якийсь парубок. Залунав сміх.

— Це він в Єрусалим іде, братці, з дітьми, з батьківщиною прощається, всьому світові вклоняється, столичне місто Санкт-Петербург і землю його цілує,— додав якийсь п'яненький з міщан.

— А хлопець ще молодий! — кинув третій.

— З благородних! — відзначив хтось солідним голосом.

— Тепер їх не розбереш, хто благородний, а хто ні.

Він досить бадьоро ввійшов у двір. Треба було піднятись вгору по сходах. "Поки ще піднімуся", — подумав він. Взагалі йому здавалося, що до фатальної хвилини ще далеко, багато про що можна ще передумати.

Похоловши і погано вже пам'ятаючи, що робить, відчинив він двері в контору. Цього разу тут було мало людей, стояв якийсь двірник та ще якийсь простий чоловік. Сторож і не виглядав з-за своєї перегородки. Раскольников пройшов у другу кімнату. "Може, ще можна буде і не говорити", — майнула думка. Якийсь чоловік з писарів контори, в цивільному сюртуку, готувався щось писати біля бюро. В другому кутку сідав до стола ще один писар. Замьотова не було. Никодима Хомича, звичайно, теж не було.

— Нікого немає? — спитав Раскольников, звертаючись до чоловіка біля бюро.

— А вам кого?

— Чи ба-а! Ані чутки чувати, ані видом видати, а руський дух... як це там у казці... забув! М-моє ш-шанування! — пролунав раптом знайомий голос.

Раскольников затремтів. Перед ним стояв Порох; він несподівано вийшов з третьої кімнати. "Це сама доля,— подумав Раскольников,— чого він тут?"

— До нас? Яким побитом? — весело вигукував Ілля Петрович. (Він був, видно, в чудовому і навіть трошечки збудженому настрої).— Коли в якійсь справі, то ще рано завітали. Я сам випадково... А втім, чим можу. Я, знаєте... як? як? Даруйте...