вона на всіх в'язнів милостиню: пирогів і калачів. Але поволі між ними і Сонею зав'язалися деякі більш близькі стосунки: вона писала їм листи до їхньої рідні і носила на пошту, їх родичі і родички, приїжджаючи в місто, залишали, за вказівкою в'язнів, у Соні речі для них і навіть гроші. Дружини їх і коханки знали її і ходили до неї. І коли вона з'являлася на роботах, приходячи до Раскольникова, або зустрічалася з партією арештантів, коли ті йшли на роботи,— всі скидали шапки, всі віталися: "Серденько, Софіє Семенівно, ненько ти наша, ніжна, жаліслива!", говорили ці грубі, тавровані каторжні цій маленькій і худенькій істоті. Вона усміхалася до них. Вони любили навіть її ходу, оглядалися, щоб подивитись їй вслід, як вона йде... До неї навіть ходили лікуватись.

Він пролежав у лікарні весь кінець посту і великодній тиждень. Уже одужуючи, він пригадав свої сни, коли ще лежав у гарячці і в маренні. Йому часто тоді привиджувалося, що весь світ приречений у жертву якійсь страшній, нечуваній і небаченій язві-моровиці, яка насувається з глибин Азії на Європу. Всі неминуче мають загинути, крім деяких, дуже небагатьох обранців. З'явилися якісь не знані досі трихіни, істоти мікроскопічні, що вселялися в тіла людей. Але ці істоти були духи, наділені розумом і волею. Люди, які прийняли їх в себе, одразу ж робилися біснуватими і божевільними. Але ніколи, ніколи люди не вважали себе такими розумними і непохитними в істині, як вважали заражені. Ніколи не вважали більш непохитними своїх присудів, своїх наукових висновків, своїх моральних переконань і вірувань. Цілі селища, цілі MicTajfi народи заражались і божеволіли. Всі були охоплені тривогою і не розуміли один одного, кожен думав, що тільки він уособлює істину і ніхто інший, і мучився, дивлячись на інших, бив себе в груди, плакав і ламав собі руки. Не знали, кого і як судити, не могли погодитись, що саме вважати за зло, а що за добро. Не знали, кого обвинувачувати, а кого виправдовувати. Люди вбивали один одного в якійсь безтямній злобі. Вирушали одні на одних цілими арміями, але армії, вже в поході, зненацька починали самі нищити себе, лави порушувалися, воїни нападали один на одного, кололи і різали, кусали і пожирали один одного. В містах цілісінький день били на сполох: скликали всіх, але хто і чого кличе, ніхто не знав, а всі були охоплені тривогою. Кинули свої повсякденні справи, бо кожен висував свої думки, свої поправки, і не могли погодитись; занедбалося землеробство. Подекуди люди збиралися гуртом, погоджувались всі