Він скоріше припускав тут самий тільки незбагненний тягар інстинкту, якого не міг подолати і через який не мав сили переступити (бо неспроможний до того і нікчемний). Він придивлявся до інших каторжників і дивувався: як і вони всі любили життя, як дорожили ним! Йому здалося, що саме тут, у тюрмі, всі ще більше люблять життя і цінують його, ще більш дорожать ним, ніж на волі. А яких же страшних мук і знущання зазнали деякі з них, особливо бродяги! Невже так багато може важити для них один якийсь промінь сонця, дрімучий ліс або струмок холодної води десь у далекій хащі, на який натрапив колись, може, позаторік, і про зустріч з яким бродяга мріє як про побачення з коханкою, бачить його уві сні, зелену травицю навколо, співучу пташку десь в кущі? Що більше він придивлявся, то більше бачив в них незрозумілого. В тюрмі, в середовищі каторжників, він, звичайно, багато чого не помічав, та й не хотів зовсім помічати. Він жив, якось начебто схиливши голову: йому гидко і нестерпно було дивитись... А його самого не любили і уникали всі. Його навіть почали кінець кінцем ненавидіти — чому? Він не знав того. Зневажали його, сміялись з нього, глузували з його злочину ті, хто був багато більшим злочинцем, ніж він. — Ти з панів! — говорили йому.— Чи ж тобі було до сокири братись; не панська то зовсім справа. На другому тижні великого посту настала його черга говіти разом з усією казармою. Він ходив до церкви молитись разом з іншими. Чомусь, він і сам не знав через що,— виникла якось сварка; всі гуртом, розлючені, напустилися на нього: — Ти безбожник! Ти в Бога не віруєш! — Причали йому.— Вбити тебе треба. Він ніколи не говорив з ними про Бога і про віру, а вони хотіли вбити його як безвірника; він мовчав і не заперечував. Якийсь каторжник кинувся на нього, зовсім не тямлячи себе, Раскольников чекав його спокійно і мовчки; брови його не поворухнулися, жодна риса його обличчя не здригнулася. Конвойний устиг вчасно стати між ним і вбивцею — інакше б пролилася кров. Нерозв'язним було для нього ще одне питання: чому всі вони так полюбили Соню? Вона не запобігала перед ними; зустрічали її вони рідко, іноді тільки на роботах, коли вона приходила на часинку, щоб побачити його. А проте всі вже знали її, знали й те, що вона за ним пішла, знали, як вона живе і де живе. Грошей вона їм не давала, особливих послуг не робила. Раз якось, на Різдво, принесла
|