Гімалайський, яке зовсім не личило йому, і його по всій губернії звали просто на ім'я та по батькові; він жив біля міста на кінному заводі і приїхав тепер на полювання, щоб подихати чистим повітрям. А вчитель гімназії Буркін кожного літа гостював у графів П. і в дій місцевості давно вже був своєю людиною.

Не спали. Іван Іванович, високий худорлявий старик з довгими вусами, сидів знадвору при вході і курив люльку; його освітлював місяць. Буркін лежав усередині на сіні, і його не було видно в темряві.

Розповідали різні історії. Між іншим говорили про те, що старостиха Мавра, жінка здорова і не дурна, за все своє життя ніде не була далі свого рідного села, ніколи не бачила ні міста, ні залізниці, а останні десять років усе сиділа за піччю і тільки ночами виходила на вулицю.

— Що ж тут дивного! — сказав Буркін.— Людей самотніх по натурі, які, немов той рак-самітник чи слимак, намагаються сховатися в свою шкаралупу, на цьому світі немало. Можливо, тут явище атавізму, поворот до тих часів, коли предок людини не був ще громадською твариною і жив самотньо в своєму барлогу, а, можливо, це просто одна з різновидностей людського характеру,— хто ж його знає? Я не природник і не моя справа торкатися подібних питань; я тільки хочу сказати, що такі люди, як Мавра, явище не поодиноке. Та ось, не далеко шукати, місяців зо два тому помер у нас у місті вчитель грецької мови, мій товариш, на прізвище Бєліков. Ви про нього чули, звичайно. Він був примітний тим, що завжди, навіть у найкращу погоду, виходив у калошах і з парасолькою і обов'язково в теплому пальті на ваті. І парасолька була у нього в чохлі, і годинник у чохлі з сірої замші, і коли виймав складеного ножика, щоб застругати олівця, то й ножик у нього був у чохольчику; і обличчя теж, здавалося, було в чохлі, бо він увесь час ховав його в піднятий комір. Він носив темні окуляри, фуфайку, вуха затикав ватою і, коли сідав на візника, то наказував підіймати верх. Одне слово, у цієї людини спостерігалося постійне і непереборне намагання оточити себе оболонкою, створити собі, так би мовити, футляр, який відокремив би його, захистив би від зовнішніх впливів. Дійсність дратувала його, лякала, тримала в постійній тривозі, і, можливо, для того, щоб виправдати цю свою полохливість, свою огиду до сучасного, він завжди хвалив минуле і те, чого ніколи не було; і стародавні мови, які він викладав, були для нього по суті тими ж калошами і парасолькою, за якими він ховався від справжнього життя.