дослухаючись до стогону вмираючого чоловіка. Які жахливі картини відкрилися б нам, якби ми могли проникнути в душі спадкоємців, що юрмляться біля смертного ложа! Скільки тут замислюють інтриг, підлих підступів, витончених каверз — і все заради грошей! Та облишмо ці подробиці, досить-таки огидні самі по собі, хоча про них слід було сказати, бо вони допоможуть вам уявити собі страждання графині, страждання її чоловіка і відкриють завісу над прихованими сімейними драмами, схожими на їхню драму. Два місяці лежав граф де Ресто в постелі, сам-один у спальні, змирившись із своєю долею. Смертельна хвороба невблаганно підточувала його тіло й розум. У нього з'явилися химери, що часто виникають у хворих і здаються непоясненними — він забороняв прибирати в своїй кімнаті, відмовлявся від будь-яких послуг, навіть не дозволяв стелити собі постіль. Його глибока апатія відбивалася на всьому: меблі в кімнаті стояли безладно, порох і павутиння покривали навіть найкоштовніші, найвишуканіші дрібнички. Колись людина багата і з витонченим смаком, він тепер, здавалося, знаходив утіху в сумному видовищі, яке відкривалося очам у цій кімнаті, де і камін, і письмовий стіл, і стільці були захаращені всякими речами, потрібними для догляду за хворим, де повсюди виднілися брудні пляшечки, з ліками або порожні, брудна білизна, розбиті тарілки, а біля каміна валялася грілка без кришки і стояла ванна, досі повна мінеральної води. В кожній дрібничці цього бридкого хаосу відбивався крах людського життя. Перш ніж скосити людину, смерть являла свій жахливий лик у речах. Денне світло викликало у графа моторошний жах, тому жалюзі на вікнах були завжди опущені, й у сутіні кімната здавалася ще похмурішою. Хворий дуже схуд. Здавалося, тільки в блискучих очах ще жевріє вогник життя. Щось жаске відбивалося на його мертвотно-блідому обличчі, обрамленому гладенькими пасмами волосся, яке дуже відросло і яке він не дозволяв підстригти. Він скидався на фанатика-пустельника. Горе загасило в ньому всі людські почуття; а йому ж не було ще й п'ятдесяти років і не так давно Париж знав його веселим і щасливим.

Одного ранку, десь на початку грудня 1824 року, він розплющив очі й поглянув на свого сина Ернеста. Хлопець сидів у ногах постелі й з глибоким смутком дивився на батька.

"Тобі боляче, тату?" — запитав він.

"Ні, — відповів граф із гіркою посмішкою. — Все ось тут і ось тут, біля серця".