Раскольников насупив брови і пильно подивився на Замьотова.

— Ви, здається, розласувалися і хочете дізнатись, як би я й тут вчинив? — спитав він незадоволено.

— Хотілося б,— твердо і серйозно відповів той. Надто щось серйозно почав він говорити й дивитися.

— Гаразд. Я от як би зробив,— почав Раскольников, знову раптом наближаючи своє обличчя до обличчя Замьотова, і знову пильно дивлячись на нього і говорячи пошепки, так що той навіть здригнувся цього разу.— Я б от як зробив: я б узяв гроші і речі і, як пішов би звідти, зараз би, не заходячи нікуди, подався б куди-небудь, де місце глухе і нема майже нічого. Наглядів би я там ще раніше, на цьому дворі, який-небудь камінь так на пуд або півтора вагою, де-небудь в кутку біля паркана, що відколи ставили будинок, може, лежить, зсунув би той камінь — під ним ямка повинна бути,— та в ямку ту всі б речі й гроші і поклав. Та й привалив би каменем, щоб лежав, як і до того, утоптав би ногою, та й пішов би собі. Та рік би, два б не брав, три б не брав,— ну, й шукайте! Був та нема!

— Ви божевільний,— вимовив Замьотов чомусь теж майже пошепки і чомусь відсунувся раптом від Раскольникова. У того заблищали очі; він дуже зблід; верхня губа його рухнулася і затремтіла. Він схилився до Замьотова скільки міг ближче і почав ворушити губами, нічого не говорячи; так тривало з півхвилини, він усвідомлював, що робить, але не міг стриматись. Страшне слово, як тоді защіпка на дверях, так і стрибало на його губах: бт-от вирветься, от-от тільки пустити його, от-от тільки вимовити!

— А що, коли це я стару і Лизавету вбив? — прокяяяв він раптом і — отямився.

Замьотов уражено глянув на нього і сполотнів. Лице його скривилося в усмішці.

— Та хіба це можливо? — вимовив він ледве чутно.

Раскольников злісно глянув на нього.

— Признайтесь, що ви повірили? Так? Адже так?

— Зовсім ні! Тепер більш ніж будь-коли, не вірю! — поквапливо сказав Замьотов.

— Піймався нарешті Вловили горобчика. Виходить, вірили ж раніше, якщо тепер "більш, ніж будь-коли, не вірите"?

— Та зовсім же ні! — вигукнув Замьотов, видимо сконфужений.— Це ви для того і лякали мене, щоб до цього підвести?