— То не вірите? А про що ви без мене заговорили, коли я тоді з контори вийшов? А чого мене поручик Порох допитував, коли я опритомнів? Ей ти,— гукнув він половому, підводячись і беручи кашкета,— скільки з мене?

— Тридцять копійок усього,— відповів той, підбігаючи.

— Та ось тобі ще двадцять копійок на горілку. Ач скільки грошей! — простягнув він Замьотову свою тремтячу руку з кредитками,— червоненькі, синенькі, двадцять п'ять карбованців. Звідки? А звідки одяг новий з'явився? Адже ж знаєте, що й копійки не було! Хазяйку ж, либонь, уже розпитували... Ну, годі! Assez causé!¹ До побачення... найприємнішого!..

Він вийшов, весь трусячись від якогось дикого істеричного відчуття, в якому тим часом була і нестерпна насолода,— а втім, він був похмурий, дуже стомлений. Обличчя його було скривлене, наче після якогось припадку. Втома швидко збільшувалася. Сили прибували тепер раптово, з першим же збудженням, з першим дратівним відчуттям, але одразу й залишали його, в міру того, як слабшало відчуття.

А Замьотов, лишившись на самоті, сидів ще довго на тому ж місці, в роздумі. Раскольников зненацька перевернув усі його гадки відносно відомого пункту, тепер уже в нього про все це була цілком тверда думка.

"Ілля Петрович — дурень!" вирішив він остаточно...

VII

Серед вулиці стояла коляска, шикарна, панська, запряжена парою баских сірих коней; сідоків не було, і сам кучер, злізши з козлів, стояв поруч; коней тримали за вуздечки. Навколо товпилося багато людей, попереду всіх поліцейські. В одного в руках був ліхтарик, яким він, нахиляючись, освітлював щось на бруківці, біля самих коліс. Усі гомоніли, кричали, ойкали...

Тим часом Раскольников протовпився і нахилився ближче. Зненацька ліхтарик яскраво освітив обдиччя бідолахи...

[Виявилося, що коляска переЯхаяа якогось п'яницю. Раскольников упізнав його, це був Мармеладов. Юнак умовив присутніх занести пораненого додому. Дружина-Мармеладова, Катерина Іванівна, саме розмовляла з дочкою Поленькою.]

¹  Годі язиком ляпати! (франц.)