Він ходив і все більше ненавидів сірий паркан, і вже думав роздратовано, що Анна Сергіївна забула про нього і, може, вже розважається з іншим, і це так природно в становищі молодої жінки, яка змушена з ранку до вечора бачити цей проклятий паркан. Він вернувся до себе в номер і довго сидів на дивані, не знаючи, що робити, потім обідав, потім довго спав.

"Яке все це дурне і турботне,— думав він, прокинувшись і дивлячись на темні вікна: був уже вечір,— От і виспався навіщось. Що ж тепер уночі робитиму?"

Він сидів на ліжку, накритому дешевою сірою, наче лікарняною, ковдрою, і дражнив себе з досадою: "От тобі й дама з собачкою... От тобі й пригода... От і сиди тут".

Ще вранці, на вокзалі, йому впала в очі афіша з дуже великими буквами: йшла вперше "Гейша". Він згадав про це і поїхав до театру.

"Дуже можливо, що вона буває на перших виставах",— думав він.

Театр був повний. І тут, як взагалі в усіх губернських театрах, був туман над люстрою, гомінко непокоїлась гальорка; в першому ряду перед початком вистави стояли місцеві франти, заклавши руки назад; і тут, у губернаторській ложі, на першому місці сиділа губернаторська дочка в боа, а сам губернатор скромно ховався за портьєрою, і видно було тільки його руки; коливалась завіса, оркестр довго настроювався. Весь час, поки публіка входила й займала місця, Гуров жадібно шукав очима.

Увійшла й Анна Сергіївна. Вона сіла в третьому ряду, і коли Гуров глянув на неї, то серце в нього стиснулось, і він зрозумів ясно, що для нього тепер на всьому світі нема ближчої, дорожчої і важливішої людини, ніж вона; вона, загублена в провінціальній юрбі, ця маленька жінка, нічим не видатна, з вульгарною лорнеткою в руках, заповнювала тепер усе його життя, була його горем, радістю, єдиним щастям, якого він тепер бажав для себе; і під звуки поганого оркестру, паскудних обивательських скрипок, він думав про те, яка вона гарна. Думав і мріяв.

Разом з Анною Сергіївною увійшов і сів поряд молодий чоловік з невеликими бакенбардами, дуже високий, сутулий; він при кожному кроці похитував головою і, здавалося, весь час кланявся. Мабуть, то був чоловік, якого вона тоді в Ялті, в пориві гіркого почуття, назвала лакеєм. І справді, в його довгій постаті, в бакенбардах, у невеликій лисині було щось лакейськи-скромне, усміхався він солодко, і в петлиці в нього блищав якийсь учений значок, наче лакейський номер.