— Понасаджувано вас тут, артистів! Багатому, не бійсь, поставили б банки, а для бідного чоловіка і однієї п'явки пожалів. Іроди!

Коли приїхали додому, Марфа, увійшовши до хати, хвилин десять постояла, тримаючись за піч. їй здавалось, що коли вона ляже, то Яків буде говорити про збитки і лаятиме її за те, що вона все лежить і не хоче працювати. А Яків дивився на неї з нудьгою і згадував, що завтра Іоанна Богослова, післязавтра Миколи Чудотворця, а потім неділя, потім понеділок — важкий день. Чотири дні не можна буде працювати, а Марфа, мабуть, помре в який-небудь з цих днів; отже, труну треба робити сьогодні. Він узяв свій залізний аршин, підійшов до жінки і зняв з неї мірку. Потім вона лягла, а він перехрестився і почав робити труну.

Коли роботу було закінчено, Бронза надів окуляри і записав у свою книжку: "Марфі Івановій труна — 2 крб. 40 коп."

І зітхнув. Жінка весь час лежала мовчки з заплющеними очима. Але ввечері, коли стемніло, вона раптом покликала чоловіка.

— Пам'ятаєш, Якове? — спитала вона, дивлячись на нього радо.— Пам'ятаєш, п'ятдесят літ тому нам Бог дав дитинку з біленьким волоссячком? Ми з тобою тоді все на річці сиділи і пісень співали... під вербою. — І, гірко посміхнувшись, вона додала: — Померла дівчинка.

Яків напружив пам'ять, але ніяк не міг згадати ні дитинки, ні верби.

— Це тобі ввижається,— сказав він.

Приходив батюшка, запричастив і пособорував. Потім Марфа почала бурмотіти щось незрозуміле і вдосвіта померла.

Баби-сусідки обмили, одягли і в труну поклали. Щоб не платити зайвого дячкові, Яків сам читав псалтир, і за могилку з нього нічого не взяли, бо кладовищенський сторож був йому кум. Чотири мужики несли до кладовища труну, але не за гроші, а з пошани. Йшли за труною баби, старці, двоє юродивих, зустрічні побожно хрестилися... І Яків був дуже вдоволений, що все так чесно, благопристойно й дешево і не на кривду нікому. Прощаючись востаннє з Марфою, він помацав рукою труну і подумав: "Добра робота!"

Та коли він повертався з кладовища, його охопила сильна туга. Він чогось занедужав: дихання було гаряче й важке, ослабли ноги, хотілося пити. А тут ще полізли в голову різні думки. Згадав знову, що він за все своє життя ні разу не пожалів Марфи, не приголубив. П'ятдесят два роки, поки вони жили в одній хаті, тяглися довго-довго, але якось так вийшло, що за весь цей час він ні разу не подумав про неї, не звернув уваги, наче вона була кішка або собака.