дурниці лізли в голову, торкав струни, скрипка в пітьмі бриніла, і йому ставало легше.

Шостого травня минулого року Марфа раптом занедужала. Стара важко дихала, пила багато води і хиталася, але все ж таки вранці сама витопила піч і навіть ходила по воду. А надвечір злягла. Яків цілий день грав на скрипці; коли ж зовсім стемніло, взяв книжку, в яку щодня записував свої збитки, і з нудьги став підбивати підсумок за рік. Вийшло понад тисячу карбованців. Це так приголомшило його, що він кинув рахівницю на підлогу і затупав ногами. Потім підняв рахівницю і знову довго клацав і глибоко, напружено зітхав. Обличчя в нього було багрове і мокре від поту. Він думав про те, що коли б цю пропащу тисячу карбованців покласти в банк, то за рік відсотків назбиралося б щонайменше сорок карбованців. Отже, і ці сорок карбованців теж збиток. Одне слово, куди не повернись, скрізь самі збитки і край.

— Якове! — покликала Марфа несподівано. — Я помираю!

Він глянув на жінку. Обличчя в неї було червоне від жару, надзвичайно ясне і радісне. Бронза, який звик завжди бачити її обличчя блідим, боязким і нещасним, тепер збентежився. Скидалося на те, ніби вона справді помирала і була рада, що, нарешті, залишає навіки цю хату, труни, Якова... І вона дивилася на стелю і ворушила губами, і вираз у неї був щасливий, неначе вона бачила смерть, свою визволительку, і шепталася з нею.

Уже світало, у вікно видно було, як палала вранішня зоря. Дивлячись на жінку, Яків чомусь згадав, що за все життя він, здається, ні разу не приголубив її, не пожалів, ні разу не догадався купити їй хусточки або принести з весілля чого-небудь солоденького, а тільки кричав на неї, лаяв за збитки, кидався на неї з кулаками; щоправда, він ніколи не бив її, але все-таки лякав, і вона щоразу ціпеніла від страху. Так, він не звелів їй пити чаю, бо й без того витрати великі, і вона пила тільки гарячу воду. І він зрозумів, чому в неї тепер таке дивне, радісне обличчя, і йому стало моторошно.

Діждавшися ранку, він взяв у сусіда коня і повіз Марфу до лікарні. Там хворих було небагато, отож довелося ждати йому недовго, години зо три. На його велику радість, цього разу приймав хворих не лікар, який сам був хворий, а фельдшер Максим Миколайович, старий, про якого всі в місті говорили, що хоч він і питущий і б'ється, але тямить більше, ніж лікар.

— Здоровенькі були, — сказав Яків, вводячи стару в приймальню. — Вибачте, що турбуємо вас, Максиме Миколайовичу, своїми