— О, будь ласка, Гаррі. Подзвони лишень Паркерові, і я скажу йому, що подати. Я вийду в садок пізніш, бо ще маю докінчити задній план. Тільки не затримуй Доріана занадто довго. У мене так добре йде робота — я сьогодні, як ніколи, у формі. Цей портрет має бути моїм шедевром. Та вже й тепер де шедевр.

У садку, зануривши лице в прохолодне гроно бузкового цвіту, Доріан Грей спрагло, наче вино, пив його аромат. Лорд Генрі підійшов до нього впритул і поклав руку йому на плече.

— Оце ви маєте слушність, — упівголоса сказав він. — Бо ніщо не лікує так душі, як відчуття, і ніщо не лікує так відчуттів, як душа.

Юнак здригнувся і відступив. Він стояв простоволосий, листя розкуйовдило йому непокірні кучері й сплутало їх злотисті пасма. Очі були перелякані — як у людини, зненацька розбудженої. Гарно виточені ніздрі тремтіли, якийсь прихований неспокій пробивався в трепеті ясних його уст.

— Так, — провадив далі лорд Генрі, — це велика таїна життя — лікувати душу відчуттями, а відчуття — душею. Ви надзвичайна людина, містере Грей. Ви знаєте більше, ніж вам здається, але менше, ніж вам хочеться знати.

Доріан Грей спохмурнів і одвернув голову. Він не міг не вподобати цього високого стрункого молодика, що стояв обік нього. Це романтичне смагляве обличчя і стомлений вигляд збуджували цікавість. БуЛо щось несказанно-принадне в його низькому млосному голосі. Навіть його руки — холодні, білі, подібні до квітки, — мали своєрідні чари. На звук його голосу вони мелодійно рухалися і, здавалося, теж промовляли щось по-своєму. Доріан відчував острах перед ним і соромився цього остраху. Чому це хтось сторонній мав одкрити йому його ж власну душу? Він знав Безіла Голуорда вже не один місяць, але їхня приязнь ніколи не змінювала його. І ось раптом з'являється людина, що їй немовби судилося розкрити перед ним життєві тайни... А втім, чого тут боятись? Він же не школяр чи дівчинаї Це смішно — лякатися.

— Сядьмо в затінку, — запропонував лорд Генрі. — Паркер уже приніс напої... Якщо ви будете довго на сонці, у вас зіпсується шкіра, і Безіл ніколи більше не малюватиме з вас. Далебі, вам не слід бути на сонці. Засмага вам не пасує.

— Ну й що з того? — засміявся Доріан Грей, сідаючи на лаву в кінці садка.

— З того випливає все для вас, містере Грей.