— Якщо так, хай наша дружба буде примхою, — упівголоса промовив він, спалахнувши від власної сміливості, і ступив на поміст, прибираючи знову належної пози.

Лорд Генрі, відкинувшись у великому плетеному кріслі, пильнував за ним. Тишу порушували тільки удари й мазки пензля по полотні, що затихали, коли вряди-годи Голуорд відступав назад поглянути здалеку на свою роботу. У скісному промінні, що струміло крізь розчинені двері, танцював золотистий порох. Повітря повнив п'янкий дух троянд.

Минула яка чверть години. Голуорд перестав малювати. Звівши брови, він довго дивився спершу на Доріана Грея, а потім на портрет, покусуючи кінчик пензля.

— Все! — мовив він урешті і, нахилившись, підписав великими червоними літерами своє ім'я у лівому кутку картини.

Підступивши ближче, лорд Генрі уважно оглянув портрет. Це був, без жодних сумнівів, чудовий витвір мистецтва, та й подібність його до прообразу була разюча.

— Любий мій, від щирого серця поздоровляю тебе, — сказав він. — Це найкращий портрет нашого часу. Містере Грей, підійдіть-но погляньте самі!

Юнак сіпнувся, мов розбуджений із задуми.

— Його справді закінчено? — пробурмотів він, сходячи з помосту.

— Цілком, — відповів художник. — Ви позували сьогодні бездоганно, друже мій, і я без міри вдячний вам.

— Це все завдяки мені, — втрутився лорд Генрі. — Правда ж, містере Грей?

Доріан, не відповідаючи, недбало пройшов повз картину і повернувся до неї обличчям. Ледве скинувши оком на портрет, він мимохіть ступив крок назад і аж зашарівся од задоволення. У погляді його заіскрилася радість, немовби він уперше впізнав себе. Юнак стояв непорушний і зачудований, чуючи краєм вуха, що Голуорд звертається до нього, але не розуміючи слів. Свідомість своєї власної краси спала на Доріана, як одкровення. Він ніколи не помічав її раніше! Безілові компліменти здавались йому просто чарівною даниною дружби — він слухав їх, сміявся з них і забував їх. Вони не впливали на його душу. Та от прийшов лорд Генрі Уоттон із своїм дивним панегіриком юності, із своїм моторошним застереженням про її тлінність. Це одразу розворушило Доріана, і ось зараз, коли він стояв, вдивляючись у відбиття своєї вроди, в його свідомості вияснів