Поезія мислення

Із самого початку творчості Тютчев був яскравим представником поезії філософської, в якій думка, при всій її узагальненості, "ніколи не являється читачеві голою та відокремленою, але завжди зливається з образом, взятим зі світу душі чи природи" (І. Тургенев). В поезії намагався філософськи осмислити життя Всесвіту, зазирнути в таємниці космічного життя та людського буття.

Дійсність, "реальність життя", сприймалася поетом як безнастанне протиборство ворогуючих сил. Такий драматизм сприйняття дійсності позначився на всьому світорозумінні Тютчева. Любов'ю до життя, майже фізичним "надміром" життя пронизано багато віршів поета. В цьому переконують нас радісні рядки "Весняної грози" та "Весняних вод", урочиста ода "Весна". Проте поезії Тютчева притаманні й зовсім інші настрої: відчуття швидкоплинності людського буття, усвідомлення його минучості ("Поглянь: на річковім просторі...").

Але ні тріумфуючі вигуки "Весняних вод", ні трагедійні нотки поезії "Поглянь: на річковім просторі..." не дають ще повного уявлення про пафос поезії Тютчева. Для того, щоб його розгадати, важливо зрозуміти саму суть філософської та художньої інтерпретації природи і людини в його поезії. Тютчев виростає до розуміння співвідношення цих двох світів — людського "Я" та природи — не як нікчемної краплини й океану, а як двох безмежностей: "Все в мені і я в усім...". Апофеозом життя, сповненим горіння, лунають рядки вірша "Як над попелом гарячим...", а "Весняна гроза "сприймається як гімн юності та людському оновленню.

Якщо в перший період творчості Тютчев виступає як представник поезії філософської, то у зрілі роки, не перестаючи бути поетом думки, він усе наполегливіше шукає шляхи вираження почуттів, переживань і настроїв — у розмаїтті їхніх проявів, у неповторному русі. В його віршах сум переростає у страждання, радість — у захоплення, кохання зі світлого почуття перетворюється у "фатальний поєдинок".

Для відтворення складного світу людської душі поетові часто слугують образи природи: квітучий світ сонця, блакитного неба та "співаючих дерев", невагома арка райдуги, що обіймає земну кулю океану. Такі зіставлення, порівняння, паралелі, викликаючи в читачеві щоразу нові, незначні асоціації, розкривають не просто стан душі, а пульсацію, рух внутрішнього життя — його "биття". Хоча ідея зіставлення душевних станів людини з тими чи іншими яви-