Скрипки, що за горбом тремтіли до надрання, І келихи вина, прогірклі, як уста, Але зелений рай дитинного кохання.

Невинний рай утіх, блаженства і розрад, Хіба не далі він од Індії й Китаю? Чи він воскресне й знов повернеться назад, Як срібним голосом із туги заспіваю, Невинний рай утіх, блаженства і розрад?

Переклад з французької Д. Павличка

CONFITEOR'

Останні хвилі днів осінніх — як вони у душу проникають! О! Усю пронизують до болю! Розпросторюється якесь незрівнянно чарівне відчуття, невловимість якого не виключає його потужності; і нема тоді гострішого вістря, ніж вістря Нескінченності.

А яка то велика втіха — купати погляд в безмежності моря і неба! Тиша, чарівна недоторканість блакиті! Малесеньке вітрило, що тріпотить на обрії, своєю незначимістю і одинокістю нагадує моє невигойне животіння; однозвучне шурхотіння хвиль — все це мислить мною, чи я мислю ним (бо ж саме в огромі марень найшвидше втрачається "Я" особисте!); мислить, кажу я, але ж — музично й мальовниче, без хитросплетінь словесних, без силогізмів, без усяких висновків.

Однак ці мислі, чи я їх випромінюю, чи речу, невдовзі силою виповнюються вщерть. А сила любострастя цього породжує ослаб-леність і страждання ніжне. Мої ж нерви, напружені украй, тільки й можуть те, що тремтіти зойкливо, болісно.

І ось перед цією неозорістю неба я ціпенію; його прозорість доводить до нестями. Спокій моря, незмінність видовища обурює мене... Ах! Та чи варто страждати вічно і вічно тікати од прекрасного? Природо, безжалісна чаклунко, супернице всепереможна, облиш мене! Не спокушай моїх пожадань і гордовитості моєї! Споглядання прекрасного — це двобій, в якім митець ридає перед поразкою своєю.

Переклад з французької І. Петровція