щіточкою свій сюртучок,— і той усміхався і світлішав, як тільки Базаров звертав на нього увагу; дворові хлопчаки бігали за "дохтором", як собачатка. Лише старий Прокоф'їч не любив його, з похмурим виглядом подавав йому за столом страви, називав його "гицлем" і "пройдою" і запевняв, що він зі своїми бакенбардами — справжня свиня в кущі. Прокоф'їч, на свій лад, був аристократом не гіршим від Павла Петровича.

Настали найкращі дні в році — перші дні червня. Погода була чудова; щоправда, здалеку загрожувала знову холера, але жителі і-.ої губернії встигли вже звикнути до її відвідин. Базаров піднімався ні світ ні зоря і вирушав версти за дві, за три, не прогулюватися — він прогулянок без роботи терпіти не міг,— а збирати трави, комах. Іноді він брав із собою Аркадія. На зворотному шляху у них зазвичай виникала суперечка, і Аркадій часто залишався переможеним, хоча говорив більше за свого приятеля.

Якось вони трохи забарились; Микола Петрович вийшов їм назустріч у сад і, дійшовши до альтанки, раптом почув швидкі кроки та голоси обидвох молодиків. Вони йшли з іншого боку альтанки і не могли його бачити.

— Ти батька недостатньо знаєш,— говорив Аркадій.

Микола Петрович причаївся.

— Твій батько добрий старий,— промовив Базаров,— але він чоловік відслужений, його пісня скінчена.

Микола Петрович вслухався... Аркадій нічого не відповідав.

"Відслужений чоловік" постояв біля двох хвилин непорушно і повільно поплентався додому.

— Третього дня я бачу, він Пушкіна читає, — продовжував тим часом Базаров.— Розтлумач йому, будь ласка, що це нікуди не годиться. Він же не хлопчик: пора облишити ці дурниці. І хочеться ж бути романтиком у теперішній час! Дай йому що-небудь посутнє почитати...

— Ось як ми з тобою,— говорив цього ж дня після обіду Микола Петрович своєму братові, сидячи у нього в кабінеті,— у відслужені люди потрапили, пісня наша скінчена. Що ж? Можливо, Базаров і правий; але одне, зізнаюсь, мені болить: я сподівався саме тепер тісно та дружно зійтися з Аркадієм, а виходить, що я залишився позаду, він пішов уперед, і зрозуміти ми один одного не можемо.

— Та чому він пішов уперед? І чим він від нас настільки вже різниться? — нетерпляче вигукнув Павло Петрович.— Це все йому в голову синьйор цей убив, нігіліст цей. Ненавиджу я цього лікар-