— Проте дозвольте,— заговорив Микола Петрович.— Ви все заперечуєте, або, висловлюючись точніше, ви все руйнуєте... Але ж потрібно й будувати.

— Це вже не наша справа... Спочатку слід місце розчистити.

— Сучасний стан народу цього вимагає,— поважно додав Аркадій,— ми повинні виконувати ці вимоги, ми не маємо права задовольняти особистий егоїзм.

Ця остання фраза, ймовірно, не сподобалася Базарову; від неї віяло філософією, тобто романтизмом, оскільки Базаров і філософію називав романтизмом; але він не визнав за необхідне спростовувати свого молодого учня.

— Ні, ні! — вигукнув із несподіваним запалом Павло Петрович,— я не хочу вірити, що ви, панове, добре знаєте російський народ, що ви представники його потреб, його устремлінь! Ні, російський народ не такий, яким ви його уявляєте. Він свято шанує звичаї, він — патріархальний, він не може жити без віри...

— Я не буду з цим сперечатися,— перебив Базаров,— я навіть ладен згодитися, що в цьому ви праві.

— А якщо я правий...

— І все ж таки це нічого не доводить.

— Власне нічого не доводить,— повторив Аркадій із впевненістю досвідченого шахіста, який передбачав небезпечний, імовірно, хід противника і через те аніскільки не знітився.

— Як нічого не доводить?— пробурмотів здивований Павло Петрович.— Отже, ви йдете супроти свого народу?

— А хоча б і так?— вигукнув Базаров.— Народ вважає, що коли грім гримить, це Ілля-пророк у колісниці небом роз'їжджає. Що ж? Мені згоджуватися з ним? Та й до того ж — він росіянин, а хіба я — не росіянин.

— Ні, ви не росіянин після всього, що ви зараз сказали! Я вас за росіянина визнати не можу.

— Мій дід землю орав,— з погордою відповів Базаров.— Запитайте будь-кого з ваших же мужиків, в кому з-поміж нас — у вас чи в мені — він швидше впізнає співвітчизника. Ви й розмовляти з ним не вмієте.

— А ви розмовляєте з ним і зневажаєте його водночас.

— Що ж, коли він заслуговує зневаги! Ви засуджуєте мій напрям, а хто вам сказав, що він у мені випадковий, що він не покликаний тим самим народним духом, за який ви так боретеся?