— Дозвольте, Павле Петровичу,— промовив Базаров,— ви ось Поважаєте себе і сидите, склавши руки; яка ж із цього користь для bien public¹? Ви б не поважали себе і те ж саме робили.

Павло Петрович зблід.

— Це зовсім інше питання. Мені аж ніяк не доводиться пояснювати вам тепер, чому я сиджу склавши руки, як ви зволили висловитися. Я хочу лише сказати, що аристократизм — принсип, а без принсипів жити в наш час можуть лише аморальні або пусті люди. Я казав це Аркадію на другий день його приїзду і повторюю тепер вам. Чи не так, Миколо?

Микола Петрович хитнув головою.

— Аристократизм, лібералізм, прогрес, принципи,— говорив тим часом Базаров,- подумаєш, скільки чужоземних... і непотрібних слів. Руській людині вони й задарма не потрібні.

— Що ж їй потрібно, по-вашому? Послухати вас, так ми знаходимося поза людством, поза його законами. Помилуйте — логіка Історії вимагає...

— Та для чого нам ця логіка? Ми і без неї обходимося.

— Як так?

— Та так. Ви, я сподіваюся, не потребуєте логіки для того, щоб покласти собі шматок хліба до рота, коли ви голодні. Куди нам до цих розумувань!

Павло Петрович махнув руками.

— Я вас не розумію після цього. Ви ображаєте російський народ. Я не розумію, як можна не визнавати принсипів, правил! З огляду на що ви дієте?

— Я вже говорив вам, дядечку, що ми не визнаємо авторитетів,— утрутився Аркадій.

— Ми діємо з огляду на те, що ми вважаємо корисним,— промовив Базаров.— У нинішні часи найкорисніше заперечувати — ми заперечуємо.

— Все?

— Все.

— Як? не лише мистецтво, поезію... але й... страшно вимовити...

— Все,— з дивовижним спокоєм повторив Базаров.

Павло Петрович втупився в нього. Він цього не сподівався, а Аркадій навіть почервонів від задоволення.

¹  суспільного блага (франц.).