— Так, так. Спершу гордість майже сатанинська, потім глум. Ось, ось чим захоплюється молодь, ось чому підкоряються недосвідчені серця хлопчиків! Ось, погляньте, один з-поміж них поряд з вами сидить, він же ледь не молиться на вас, помилуйтесь. (Аркадій відвернувся і спохмурнів.) І ця зараза вже далеко поширилася. Мені розповідали, що в Римі наші художники у Ватикан ані ногою. Рафаеля вважають ледь не дурнем, тому що це, мовляв, авторитет; а самі безсилі та безплідні до гидоти, а в самих фантазії вистачає лише на "Дівчат біля фонтана", хоч ти що! І намальована ж дівчина преогидно. На вашу думку, вони молодці, чи не так?

— На мою думку,— заперечив Базаров,— Рафаель гроша мідного не вартий, та й вони не кращі від нього.

— Браво! браво! Слухай, Аркадію... ось як повинні сучасні молоді люди висловлюватися! І як, подумаєш, їм не йти за вами! Раніше молодим людям доводилось учитися; не хотілося їм мати славу неуків, то й вони мимоволі працювали. А тепер їм досить сказати: все на світі дурниці! — і все гаразд. Молоді люди зраділи. ! справді, раніше вони просто були бовдурами, а тепер вони раптом стали нігілістами.

— Ось і зрадило вас хвалене почуття власної гідності,— флегматично зауважив Базаров, у той час як Аркадій увесь спалахнув і блиснув очима.— Суперечка наша зайшла надто далеко... Гадаю, краще її припинити. А я тоді згоджуся з вами,— додав він, зводячись,— коли ви наведете мені хоча б що-небудь із сучасного нашого побуту, сімейного чи громадського, що б не викликало цілковитого та нещадного заперечення.

— Я вам мільйони таких прикладів наведу,— вигукнув Павло Петрович,— мільйони! Ось хоча б община, наприклад.

Холодна усмішка викривила губи Базарова.

— Ну, щодо общини, — промовив він,— поговоріть краще з вашим братиком. Він тепер, здається, звідав на ділі, що таке община, - фугова порука, тверезість і такі інші штучки.

— Сім'я врешті-решт, сім'я, так, як вона існує в наших селян! — закричав Павло Петрович.

— І це питання, я гадаю, краще для вас же не розглядати в деталях. Ви, мабуть, чули про снохачів¹? Послухайте мене, Павле Петровичу, дайте собі днів зо два строку, одразу ви навряд чи що-