— І глумитися.

— І це називається нігілізмом?

— І це називається нігілізмом,— повторив знову Базаров, цього разу з особливою зухвалістю.

Павло Петрович трохи прищулився.

— То ось як! — промовив він дивно спокійним голосом.— Нігілізм всьому лиху зарадити повинен, і ви, ви наші рятівники та герої. Але за що ж ви інших, хоча б тих самих викривачів, лаєте? Чи не так само ви розпатякуєте, як і всі?

— Чимось іншим, а цим гріхом ми не грішимо,— процідив крізь зуби Базаров.

— То що ж? ви дієте, чи що? Збираєтесь діяти?

Базаров нічого не відповів. Павло Петрович так і здригнувся, але відразу ж опанував себе.

— Гм!.. Діяти, руйнувати...— продовжував він.— Але як же ж руйнувати, не знаючи навіть, заради чого?

— Ми руйнуємо, тому що ми — сила,— зауважив Аркадій.

Павло Петрович поглянув на свого племінника і посміхнувся.

— Так, сила — то й не усвідомлює себе, — промовив Аркадій і випростався.

— Нещасний!— вигукнув Павло Петрович; він аж ніяк не міг далі стримуватися,— хоча б ти подумав, що в Росії ти підтримуєш своєю вульгарною сентенцією! Ні, це може ангела з терпіння вивести! Сила! І в дикому калмикові, і в монголі є сила — але для чого нам вона? Ми дорожимо цивілізацією, так, вельмишановний пане, ми дорожимо її плодами. І не говоріть мені, що ці плоди нікчемні: останній нехлюй, un barbouilleur, тапер¹, якому дають п'ять копійок за вечір, і ті приносять більше користі, тому що вони — представники цивілізації, а не грубої монгольської сили! Ви вдаєте із себе передових людей, а вам лише в калмицькій халабуді сидіти! Сила! Та згадайте, врешті-решт, панове силачі, що вас всього чотири чоловіки з половиною, а тих — мільйони, які не дозволять вам топтати свої найсвятіші вірування, які розчавлять вас!

— Коли розчавлять, туди й дорога,— промовив Базаров.— Тільки ще надвоє баба ворожила. Нас не так мало, як вам здається.

— Як? Ви без жартів гадаєте дати собі раду з цілим народом?

— Від копійчаної свічки, ви знаєте, Москва згоріла,— відповів Базаров.