Я припускаю добро і зло, я дозволяю говорити навмання,
Природа не знає цензури, вона повна первісних сил.

6

— Послухай-но, що це — трава? — повні жмені простигши,
дитина спитала.
Що відповім я дитині?
Я ж бо не більше від неї знаю про це.
Може, це прапор зелений вдачі моєї, зітканий із різнотрав'я надій.
Може, це хусточка Бога,

Дарунок запашний,
на згадку зумисне кинутий,
З іменем власника десь у куточку,
щоб ми спостерігали, і міркували,
І говорили: — Чиє?

Може, трава й сама — дитина, новонароджене малятко

рослинне.

Може, це ієрогліф тотожності,

Що про Зростання, рівне повсюди, твердить,

Славне буяння на землях чорних народів і білих,

Канаків, тукагоїв, кафів, і конгресменів, однакове їм пропоную,

однакове й у них беру.
А нині трава мені видається волоссям, нестятим з могил.
Ніжним буду до тебе, травице зелена,
Може, ти проросла із трупів юначих,
Може, я навіть знав і любив би тих юнаків.
Може, ти з трупів літніх людей і жінок, із ненароджених,

вирваних з матерніх лон,
Нині сира земля для них — матернє лоно.
Темна занадто трава для сивини старих матерів,
Темніша від безбарвних борід старих чоловіків,
Темна занадто, щоб виростати із піднебінь блідо-червоних.
О, я відчуваю нарешті, що це — язики, і вони щось нам кажуть,
І я відчуваю: вони проросли з піднебінь недаремно.
Відчуваю, що можу вам розтлумачити натяки про юнаків

померлих і юнок,
Натяки про літніх мужів, і жінок, і ненароджених, вирваних

з матерніх лон.

Де вони ділися, літні і юні мужі?
Де вони ділися, жони і діти?
Вони бадьорі, повні життя де-небудь,
Найменший паросток твердить, що смерті немає,