що потурбувалася б про його майбутнє. Та облишмо близькі душі. Справи роблять по-діловому, без розчуленого базікання та жалісливих звірянь. А вони в мене ось які. Контора мого хазяїна дає йому щорічно двадцять тисяч франків; але я певен, що в моїх руках вона даватиме сорок. Він просить за неї півтораста тисяч. Я відчуваю, ось тут дещо є, — сказав я, постукавши себе пальцем по лобі, — і якби ви позичили мені суму, необхідну для купівлі контори, я за десять років розквитався б із вами".

"Добре сказано, — відповів татусь Гобсек, потиснувши мені руку. — Відколи я веду справи, ніколи ще не доводилося мені чути, щоб хтось так ясно розтлумачив мені причину свого візиту до мене. А які гарантії? — запитав він, змірявши мене поглядом з голови до ніг. — Ніяких, — додав після паузи. — Скільки вам років?"

"Через десять днів виповниться двадцять п'ять, — сказав я. — Інакше я не міг би укладати ділові угоди".

"Правильної"

"Ну то як?"

"Можливо".

"В такому разі треба поквапитись. Інакше хто-небудь випередить, дасть дорожче".

"Принесіть завтра ваше метричне свідоцтво, і ми поговоримо про цю справу. Я подумаю".

Назавтра, о восьмій ранку, я був уже в старого. Він узяв мою метрику, надів окуляри, прокашлявся, сплюнув, загорнувся в свій чорний плащ і прочитав моє свідоцтво від першого до останнього рядка. Потім покрутив його в руках, подивився на мене, знову кахикнув, завовтузився на стільці і сказав:

"Ну що ж, спробуймо домовитися".

Я здригнувся.

"Я беру за свої позики п'ятдесят відсотків, — провадив він. — А іноді сто, двісті, а то й п'ятсот".

Я зблід.

"Але з вас по знайомству я візьму тільки дванадцять з половиною від сот... — Він затнувся. — Тобто я хотів сказати, що з вас я візьму тринадцять відсотків річних. Влаштовує?"

"Влаштовує", — відповів я.

"Але якщо для вас це дорого — торгуйтеся, Гроцію! (Іноді він називав мене жартома Гроцієм). Я прошу з вас тринадцять відсотків, бо таке моє ремесло; а ви подумайте, чи зможете їх заплатити.