Мені не до вподоби, коли людина зразу так погоджується. Це не забагато для вас?"

"Ні, — сказав я. — Я розквитаюся, доведеться тільки налягти на роботу".

"Розумію! — мовив він, скоса зиркнувши на мене лукавим поглядом. — Отже, клієнти розквитаються?"

"Е, ні, хай йому чорт! — вигукнув я. — Я радше руку собі відрубаю, ніж стану грабувати людей!"

"Домовилися", — сказав Гобсек.

"Гонорари: я братиму за таксою", — мовив я.

"На деякі справи такси не існує, — наприклад, на полюбовні угоди, на відстрочки платежів. Тут можна брати дві-три, а то й до шести тисяч франків, залежно від того, наскільки важлива справа, та ще за переговори, за роз'їзди, за складання актів, виписок, за балаканину в суді. Треба вміти знаходити такі справи. Я скрізь рекомендуватиму вас як обізнаного й тямущого стряпчого, і вам наприносять стільки кляузних судових позовів, що ваші приятелі по ремеслу луснуть від заздрощів. Мої колеги Вербруст, Пальма, Жігонне доручать вам свої справи про відчуження нерухомого майна, а в них таких справ сила-силенна. Отже, ви матимете дві клієнтури; одна дістанеться вам у спадок від колишнього патрона, другу забезпечу вам я. Мабуть, слід би взяти з вас п'ятнадцять відсотків за свої півтораста тисяч".

"Гаразд, хай буде п'ятнадцять, але не більше", — мовив я твердо, всім своїм виглядом показуючи, що це — межа.

Татусь Гобсек полагіднів. Він, певно, був задоволений мною.

"Я сам заплачу вашому хазяїнові за контору, — сказав він, — і постараюся домогтися істотної знижки і з ціни, і з авансової суми".

"Я згоден. Вимагайте яких завгодно гарантій".

"А ви після цього дасте мені п'ятнадцять векселів, кожен на десять тисяч франків".

"Тільки треба зареєструвати цю подвійну угоду".

"Ні! — урвав мене татусь Гобсек. — Чому це я маю довіряти вам більше, ніж ви мені?"

Я змовчав.

"Крім того, — провадив він уже приятельським тоном, — ви зобов'яжетеся безкоштовно вести мої справи, поки я житиму. Згода?"

"Згода. Але всі видатки — вашим коштом".