кета, відкривши смужку жовтого, наче старий мармур, черепа, яка довершила його схожість із статуєю.

"Гроші я маю тільки для своїх постійних клієнтів", — сказав він.

"То ви справді розсердились, що я пішов розорятися до інших?" — сміючись, відповів граф.

"Розорятися?" — з іронією повторив Гобсек.

"Ви хочете сказати, що людина, в якої нічого нема, розоритись не може? А спробуйте-но ще знайти когось у Парижі з таким капіталом, як ось у мене!" — вигукнув чепурун, підводячись і крутнувшись на підборах.

Його блазенська витівка, за якою, проте, ховався холодний розрахунок, анітрохи не зворушила Гобсека.

"А хто мої найближчі друзі? — вів далі граф де Трай. — Найелегантніші молодики Парижа: Ронкеролі, де Марсе, Франкесіні, обидва Ванденеси, Ажуда-Пінту. Я постійний партнер за картярським столом одного принца і відомого вам посла. Я збираю прибутки в Лондоні, в Карлсбаді, в Бадені, в Баті. Чудовий промисел, хіба ні?"

"Авжеж".

"Для вас я просто губка, чорт забери! Ви чекаєте, поки я просякну золотом у світському товаристві, а в скрутну для мене хвилину вичавлюєте. Але й вас спіткає та сама доля. Смерть вичавить вас, як губку".

"Можливо".

"Що сталося б з вами без нас, марнотратів? Ми потрібні один одному, як душа і тіло",

"Справедливо".

"Ну ж бо дайте руку, помирімося, татусю Гобсек. І проявіть великодушність, якщо все це можливо і справедливо".

"Ви прийшли до мене тільки тому, — холодно відповів лихвар, — що Жірар, Пальма, Вербруст та Жігонне вже по зав'язку ситі вашими векселями і нав'язують їх кожному, навіть із збитком для себе, в п'ятдесят відсотків. А що сплатили вони вам, звісно, тільки половину ціни, то векселі ваші й двадцяти п'яти процентів не варті. Даруйте! — провадив Гобсек. — Чи ж можу я позичити бодай одне су людині, в якої тридцять тисяч боргу і жодного сантима за душею? Тільки позавчора ви програли десять тисяч на балу в барона Нусінгена".

"Мої справи, добродію, вас не стосуються, — відповів граф, змірявши лихваря зухвалим поглядом. — Хто не прострочив терміну сплати, той не боржник".