листу, сите дихання сосни, що пахне, наче мозок. Тільки в цьому лісі зазнавав я великого спокою душі: душа моя набирала рівноваги й ставала душею. День у день блукав я по горах, разом зі своїм Езопом, і нічого вже не бажав, аби тільки й далі щодня отак тинятися, хоч лежав там ще сніг і вогкий вже лід, вкриваючи собою мало не всю ту землю. Єдиним товаришем мені був мій Езоп. Зараз у мене Кора, а тоді був Езоп, пес, що я його потім застрелив.

Не раз увечері, коли я вертався з полювання в свою хатину, приємне відчуття хатнього затишку розливалося по всім моїм тілі, наповнювало його теплим внутрішнім тремтінням, — і тоді я брався розмовляти з Езопом про те, як то нам було хороше.

— Ну от, тепер ми запалимо і засмажимо собі дичини, — казав я, — що ти на це скажеш?

І коли, зробивши те все, ми обоє закінчували свою трапезу, Езоп умощувався на своєму місці за грубкою, а я запалював люльку і лягав спочити, прислухаючись до невиразного гомону лісу. Чути було, як злегка ворушиться повітря. Вітер віяв на хату, і я міг добре чути, як там, десь далеко в горах, вистукували тетеруки. А все інше вщухало.

І не раз засинав я там, де ліг, в одязі, так, як ходив удень, і прокидався аж тоді вже, коли морські птахи заходились кричати. Як тоді траплялось мені дивитися у вікно, то видно було звідтіля великі білі будівлі торгового містечка, вімбари Сірілунда, крамницю, де я брав хліб, — і я ще не вставав деякий час, здивований тим, що лежу тут, у халупці, на півночі Норвегії, на узліссі. А тут і Езоп уже починає стріпуватись своїм худим, довгим тілом. Нашийник брязкає, Езоп позіхає й махає хвостом — і я зриваюся й зводжусь на ноги після трьох отих годин сну, цілком бадьорий, ладний обняти своєю радістю все-все.

Отак минала не одна ніч.

II

Нехай собі іде дощ, скаженіє буря, — дарма! Не раз буває так, що непомітна радість найде на тебе і в непогоду, і підеш ти далеко блукати зі своїм щастям. Ти випростуєшся й дивишся просто перед себе, час від часу тихо смієшся і озираєшся навколо. Про що ти думаєш? Про блискуче скло в якомусь там вікні, про промінь сонця на тому склі, про краєвид зі струмочком, а може, й з блакитною смужкою на небі. Нічого більше й не треба.