вивів мене з рівноваги. В мене якесь жахливе передчуття, ніби щось таке має статися й зі мною.

...Нагорі, у своїй спальні, лежав на канапі Доріан Грей, і жах поймав кожну клітину його тіла. Життя раптом стало для нього таким огидним тягарем, що його несила було зносити. Моторошна смерть нещасного нагонича, підстреленого в лісі, мов дикий звір, здавалася йому прообразом його власної смерті. І він мало не зомлів, почувши ті цинічно-жартівливі слова лорда Генрі. О п'ятій годині він подзвонив лакеєві і наказав спакувати речі і щоб о пів на дев'яту була готова коляска, бо він вечірнім поїздом від'їздить до Лондона. Ані жодної ночі він вирішив не залишатись більше у Селбі-Ройялі. Лихе це місце — тут смерть ходить серед білого дня, і трава в лісі заплямована кров'ю.

Потім він написав записку лордові Генрі, сповіщаючи, що їде в Лондон порадитися з лікарем, і прохаючи його тим часом обходити гостей. Коли він вкладав записку в конверт, у двері постукали, і камердинер доповів, що його хоче бачити старший лісник. Доріан спохмурнів і прикусив губу.

— Скажіть, хай увійде, — буркнув він по хвилі вагання.

Тільки лісник ступив на поріг, Доріан витягнув з шухляди чекову книжку і поклав перед себе.

— Ви, Торнтоне, мабуть, з приводу того нещасливого випадку вранці? — запитав він, беручись за перо.

— Так, пане, — відповів охоронець дичини.

— Цей бідолаха був одружений? Він мав сім'ю? — спитав, аби лише спитати, Доріан. — Коли так, я їх не залишу в злиднях і надішлю їм грошей, скільки ви вважаєте за потрібне.

— У тім-то й річ, пане, що ми не знаємо, хто він такий. Через це я й насмілився вас потурбувати...

— Не знаєте, хто він? — не вслухаючись, перепитав Доріан. — Цебто як? Він що, не з ваших людей?

— Ні, пане. Я ніколи його не бачив. Він скидається на матроса, пане.

Перо випало в Доріана з руки і серце немовби завмерло.

— На матроса? — вихопилось у нього. — Ви кажете, на матроса?

— Так, пане. На вигляд він буцімто матрос — руки у нього в татуюванні, і все таке інше...