А проте ж — коли це все тільки мана, який жах знати, що сумління може збудити до життя такі моторошні фантоми, і надати їм видимої форми, і примусити їх рухатися перед людиною! Що за життя мав би він, коли б удень і вночі привиддя його злочинів вдивлялось у нього з темних закутнів, глумилося з нього із потайних сховків, нашіптувало йому щось у вуха під час бенкетів, розбуджувало його крижаним дотиком зі сну! На цю думку він аж пополотнів із страху — на нього наче війнуло зимним холодом. І навіщо тільки він у ту жахливу мить божевілля убив свого друга! Які моторошні самі лише згадки про ту сцену! Він бачив те все знову. Кожна жаска деталь воскресала в пам'яті і проймала ще більшим жахом. З чорної хлані Часу зводилась у багряних шатах грізна тінь його злочину.

Коли о шостій годині прийшов лорд Генрі, він застав його в сльозах. Доріан ридав, немов йому серце краялося з горя.

Аж на третій день набрався він духу вийти з дому. Ясне, запахуще від Глиці повітря цього зимового ранку повернуло йому радість життя. Але не тільки погожа пора спричинила зміну. Усім єством зняв він бунт проти надміру болю, що силкувався порушити, а то й скалічити його душевний спокій. З ніжними витонченими натурами завжди так. їхні могутні пристрасті несуться стрімголов, якщо їх не приборкано. Вони або вбивають людину, або вмирають самі. Дрібничкове горе і дрібничкове кохання вперто животіють. Кохання і горе, коли вони великі, гинуть від безмір'я своєї сили. До того ж Доріан переконав себе, що був жертвою враженої жахом уяви, і оглядався тепер на свої страхи уже трохи з жалем, а більше — із зневагою.

Після сніданку він годину прогулювався з герцоґинею в саду, а тоді поїхав через парк приєднатися до гурту мисливців...

На узліссі Доріан побачив сера Джефрі Клаустона, брата герцоґині, як той викидав з рушниці два зужитих набої.

Доріан ішов поруч Клаустона. Духмяність соснового лісу, сонце, що мінилося брунатними й червоними цятками на стовбурах дерев, хрипкі вигуки нагоничів, що доносилися час від часу, і услід за цим різке клацання рушниць — усе це чарувало Доріана й наповнювало п'янким відчуттям свободи. Безжурне щастя, безтурботна радість наче окрилювали його.

Зненацька з-за пагорка, зарослого торішньою травою — ярдів двадцять поперед них, — вихопився заєць. Наставивши вуха з чор-