ній національний колорит, Ібсен в образі головного героя зумів якнайповніше втілити національний характер.

В одній із кращих своїх п'єс — "Ляльковий дім" (1879) — драматург створив образ молодої жінки — Нори, котра, спізнавши радощі сімейного життя, материнства, одного разу відчула свою цілковиту самотність та безправність і повстала проти суспільних догм, бо не хотіла бути "лялькою" у "ляльковому домі". Ця п'єса Ібсена викликала такі палкі суперечки, що, наприклад, у великосвітських салонах Данії, де щира думка про п'єсу, висловлена вголос, вважалася непристойністю, вивішували таблички: "У нас про "Ляльковий дім" не говорять".

Повернення на батьківщину. Ібсен повернувся на батьківщину у 1891 р. знаменитим драматургом з європейською славою. Він оселився у Кристіанії, жив скромно і самотньо. У 1898 р. норвежці урочисто відзначили його сімдесятиліття. У 1899 р. Ібсен закінчив свою останню драму "Коли ми, мертві, воскреснемо", у якій розповів про драматичний епілог життя талановитого скульптора Рубека. Після цієї драми Ібсен уже нічого не писав. Помер видатний драматург у 1906 р. після важкої тривалої хвороби.

"Ляльковий дім"

Творчість Ібсена, яка розглядалась у межах національного існування, була нищівним вироком норвезькому дрібному буржуа. Міцно тримаючись споконвічних основ моральності норвезького "вільного селянина", надавши цим основам всеосяжного і позачасового смислу, піднявши їх на рівень якщо не закінченої, то принаймні, непохитної у своїх підвалинах філософської системи, Ібсен піддав аналізу всі поширені істини свого часу і того середовища, в якому він виріс, та все ж не зміг знайти шляху до нового, цілісного світогляду.

Порвавши з брехнею міщанського існування і розвінчуючи легенду про щасливу патріархальність норвезького життя, Ібсен перейшов до викриття моралі в цілому, а відтак — і до заперечення всього існуючого соціального та ідейного укладу. Проголосивши "бунт людського духу", він зробив носієм цього бунту ізольовану людську індивідуальність, аби згодом дійти вкрай песимістичних висновків про неминучість її гіркої долі, а головне, щоб визнати — і в цьому була, очевидно, його найбільша творча трагедія — неминучість краху піднесеної ним індивідуальності, в якій він намагався знайти свій ідеал "чистої" моралі.