Зелена снилась ніч у снігові сліпучім,
Що до очей морських цілунком припада;
У вируванні сил нечувано жагучім
Жовтавим фосфором світилася вода.

У повню стежив я, коли, мов в істерії,
Немовби тічка та, об скелю бивсь приплив,
Бо я не відав ще, що біля ніг Марії
Бурхливий Океан забутися б хотів.

Я плив вздовж берегів Флориди неземної,
Де квіти — зір пантер, а шкіра там людська —
Немов веселка та, що віжкою гнучкою
Над морем простяглась, мінлива і легка.

Я бачив болота, їх неоглядні верші,
Де серед комишів гниє Левіафан¹;
І вирування вод у глибині завмершій,
І дальній водоспад, грімкий, немов таран;

Крижини серед хвиль, сонця, бліді до смерті,
І здобич, як ніде, серед заток морських,
Де змії-велетні, блощицями пожерті,
Звисають із дерев у пахощах гнилих.

Хотів би показать я дітям риб співучих,
У лусці золотій, серед блакитних хвиль. 
Вітри мене несли серед блукань жагучих,
В квітучій піні плив я між морських дозвіль.

Та, стомлені на смерть незнаними світами,
Хитали зойками моря мої боки,
Вітаючи мене тінистими квітками;
І я, схиляючи коліна, мов жінки,

Гойдав півострови прокляттями своїми,
Де слід крикливих птиць із тугою в очах;
І плив я в самоті дорогами хисткими,
Лиш потопельники чіплялись на бортах.

¹  Левіафан — за біблійною легендою — величезне морське страховище або літаючий дракон.