— Вашого листа? А, так, пригадую... Я ще не читав його, Гаррі. Я боявся знайти там що-небудь мені неприємне. Своїми епіграмами ви просто шматуєте життя!

— Отже, ви нічого не знаєте?

— Що ви маєте на увазі?

Підійшовши до Доріана, лорд Генрі сів і мідно стис його руки.

— Доріане, — сказав він, — у своєму листі... не лякайтесь... я писав вам, що Сібіл Вейн померла.

Болісний зойк розітнув юнакові уста. Він схопився з місдя, вирвавши руки.

— Померла? Сібіл померла? Це неправда! Це підла брехня! Як ви смієте це говорити!

— Це щира правда, Доріане, — серйозно сказав лорд Генрі. — Про це сповіщають усі ранкові газети. Я писав вам, щоб ви ні з ким не бачились, доки я прийду. Очевидно, буде слідство, отже, треба подбати, щоб вас туди не вплутано...

Приголомшений жахливою новиною, Доріан кілька хвилин не міг ані слова вимовити. Нарешті, затинаючись, він пробелькотів придушеним голосом:

— Гаррі, ви кажете — слідство? Що це значить? Що Сібіл... О Гаррі, я цього не переживу!.. Кажіть-бо швидше! Хай уже я знаю все, як є»

— Я не маю жодних сумнівів, Доріане, що це не просто нещасливий випадок, хоч саме в такому вигляді треба цю подію піднести публіці. А справа виглядала приблизно так: коли вони вдвох із матір'ю виходили з театру десь о пів на першу ночі, дівчина сказала, що забула щось нагорі, її чекають, але вона не повертається. Кінець кінцем її знаходять мертву на підлозі в артистичній кімнаті. Вона помилково проковтнула якусь отруту, що в них там є у театрах. Не знаю, що саме, але, в усякому разі, щось із синильною кислотою чи свинцевими білилами. Певніше, з кислотою, бо померла вона одразу.

— Гаррі, Гаррі, це ж такий жах! — скрикнув Доріан.

— Звісна річ, це дуже трагічно, але не треба, щоб вас було вплутано у цю історію. Я читав у "Стандарті", що Сібіл Вейн мала сімнадцять років. А мені вона здалася ще молодшою, наче справжнє дитя. Та й грала вона так невправно... Доріане, ви не повинні брати цього надто близько до серця. Краще їдьмо зі мною на обід. А пізніш ми заглянемо до опери...