просто божественно! Не говоріть про бридкі речі, Безіле. Коли їх не згадувати, вони не існують. Гаррі має радію — лише слова надають явищам реальності. А мати Сібіл, між іншим, не сама — вона має й сина; вродливий, певно, хлопець! Але він не грає. Він чи не моряк... Та краще розкажіть про себе, Безіле, над чим тепер працюєте...

— Ви були в опері?.. — повільно і з болем у голосі перепитав Голуорд. — Ви були в опері у той час, як Сібіл Вейн лежала мертва десь там у жалюгідній халупі? Ви можете казати мені, що інші жінки виглядали чарівно і що Патті співала божественно, — і це тоді, коли дівчина, яку ви кохали, ще не заснула спокійним сном у могилі?

— Це тільки недалеким людям треба довгих років, щоб збутись емоцій! А хто сам собі господар, той може порішити скорботу так само легко, як і знайти нову насолоду. Я не хочу коритися своїм почуттям. Я хочу розкошувати ними, тішитись удосталь, — але щоб тримати їх у своїй владі!

— Доріане, це жахливо! Щось вас цілковито змінило. Виглядаєте ви все тим самим чудовим хлопчиком, що день у день приходив до мене в студію позувати. Але тоді ви були простий, безпосередній, ніжний, ви були найчистіше створіння в цілому світі. А зараз... Не розумію, що скоїлося з вами. Ви говорите, як людина без жалю в серці... Це все вплив Гаррі, я знаю.

Юнак почервонів і, підійшовши до вікна, якусь хвильку дивився на колихке зело саду, заллятого сонцем.

— Я завдячую Гаррі багато чим, Безіле, — озвався він урешті, — і більше, ніж вам. Ви тільки навчили мене марнославства.

— І я вже покараний за це, Доріане... Або буду колись покараний...

— Коли ми з вами познайомились, я був хлопчик. Тепер я дорослий. У мене нові нахили, нові думки, нові поняття. Я став інакшим. Але мені не хотілося б, щоб ви розлюбили мене. Я змінився, так, але ви повинні завжди бути моїм другом. Звичайно, я дуже люблю Гаррі. А все ж я знаю: ви кращий за нього. Ви не сильніший — ви занадто боїтеся життя, — але ви таки кращий. І як гарно нам бувало разом! Не кидайте ж мене, Безіле, і не сваріться зі мною. Який я є, такий є. Що тут поробиш?

Художника мимохіть це зворушило. Юнак цей був безмежно дорогий йому — адже Доріанів образ позначив знаменний перелом у його творчості. І в Безіла забракло духу, щоб ізнов йому дорікати. Та й кінець кінцем байдужість юнакова — лише скоромину-